Гз - 20 Історія України. Підготовка до ЗНО

 

Гз - 20 1/9

ПЛАН РОБОТИ

з предмета Підготовка до ЗНО. Історія України

зі здобувачами освіти 

на період карантину 

27.11.2020

Тема 11. Українські землі в ІІ пол. ХVІІІ ст.

Урок 11.  Лівобережна та Слобідська Україна. Правобережжя та західноукраїнська землі  у ІІ пол. ХVІІІ ст

                                                                     

 І.ОПРАЦЮВАТИ:

 

1. Відновлення гетьманства 1750 р. Гетьман Кирило Розумовський

Після смер­ті гетьмана Д. Апостола в 1734 р. вибори нового гетьмана України було заборонено, а вся влада в Гетьманщині була передана «Правлінню гетьманського уряду», який усіляко обмежував права козаків. Серед населення Гетьманщини зріло невдоволення. Загроза війни проти Пруссії та йомовірною необхідністю використати у разі такої війни військовий потенціал Гетьманщини вимагала розширення прав українського козацтва. Більше того, потреба відновлення економічно-стратегічного потенціалу України та використання його у майбутніх війнах з Туреччиною, всі ці причини сприяли тому, що офіційний Петербург переглянув свою політику стосовно України.

Мал. 1. Гетьман К. Розумовський

Сподівання на покращення становища бу­ли пов'язані зі сходженням на імператорський престол доньки Петра І Єлизавети Петрівни. Такі сподівання базувалися на тому, що серед оточення імператриці було чимало українців, а Олексій Розумовський був її фаворитом. Згідно з розпорядженням Єлизавети, у березні 1750 р. в Глухові розширена старшинська рада обрала гетьманом Кирила Розумовського (1728— 1803рр.). Ставши гетьманом, К. Розумовський домігся підпорядкування собі Запорожжя, а згодом Києва. Отримав право самостійно призначати полковників та роздавати землі. Відновив традицію скликання старшинських рад (з'їздів), які набирали значення станово-представницького органу. Почалося відновлення Батурина, який знову став гетьманською резиденцією.

Впродовж 1760—1763 рр. провадилась судова реформа, що започат­кувала розмежування влади за ознакою владних повноважень: на ви­конавчу й судову. Вищою судовою інстанцією став Генеральний суд, у складі якого, окрім двох генеральних суддів, перебували виборні особи (по одній від полку). У свою чергу, полки (їх налічувалося десять) поділялися на два судові повіти, у яких створювалися зем­ський (для розгляду цивільних справ) і підкоморський (для розгляду межових справ) суди; у кожному полку створювався також гродський (для розгляду кримінальних справ) суд, на чолі якого стояв пол­ковник. Судді обиралися старшиною.

К. Розумовський здійснив реформи в армії та освіті. Так, усі козаки відтепер мали однакове озброєння (рушниця, шабля, спис) та уніформу — синій мундир із червоним коміром, білі штани й різ­нокольорові шапки. Упорядковувалася і вдосконалювалася артилерія. В усіх полках відкривалися школи для навчання козацьких дітей. Гетьман також мав намір відкрити університети в Києві та Батурині. Такі дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який не прагнув посилення української автономії, так вже в 1754 р. з'явилася низка указів, що обмежували повноваження гетьманського уряду, зокрема Розумовський втратив право призначати полковників, натомість міг лише пропонувати кандидатів. Про зовнішні зносини з іноземними державами навіть не могло бути і мови. 

Незважаючи на це, гетьман робить спробу запровадити спадкове гетьманство, в 1763 р. на Старшинській раді було схвалено 23 пункти, які лягли в основу чолобитної з проханням закріпити гетьманство за родом Розумовських. Такі дії гетьмана не могли не обурити нову імператрицю Катерину ІІ, яка змусила Розумовського зректися булави, що відбулось в жовтні 1764 р. Імператорським маніфестом від 10 листопада та указом Сенату від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського позбавили гетьманства. Натомість для управління Гетьманщиною було створено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.

2. Ліквідація решток автономоного устрою Гетьманщини

Ліквідація козацького устрою на Слобожанщинці. В другій половині XVIII ст. Російська імперія взяла курс на уніфікацію та остаточне поглинання українських земель. Першими нову політику на собі відчули жителі Слобожанщини. Хоча більшість населення Слобідської України були українцями й в краї панувала полково-сотенна система управління, проте ключові посади, як правило, займали росіяни, яких призначав уряд.  Одночасно з ліквідацією Гетьманщини російський уряд почав реформувати й Слобідську Україну. У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини. На землях краю було створено  Слобідсько-Українську губернію. Козацькі полки реорганізувалися у регулярну армію: більшість заможних козаків наказним порядком перевели в гусари, а решту – в селянський стан. Старшина одержала офіцерські чини і статус дворянства. Одночасно уряд розпочав наступ на культуру, мову й національні традиції українців. 

Ліквідація гетьманщини. У 1761 р. померла імператриця Єлизавета Петрівна. На престол зійшов Петро III. Пробувши імпе­ратором лише декілька місяців, він устиг роздратувати всіх своєю політикою. Проти нього склалася змова, у результаті якої його бу­ло усунуто від влади і вбито. Імператрицею була проголошена його дружина Катерина II. К. Розумовський прийняв найактивнішу участь у заколоті, та це не вплинуло на прагнення нової імператриці лікві­дувати автономію Гетьманщини. 10 листопада 1764 p . вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні. У наступні роки К. Розумовський жив у російській столиці або за кордоном. Для управління землями колишньої Гетьман­щини була створена Друга Малоросійська колегія, яку очолив П. Рум'янцев. Колегія складалася з чо­тирьох російських чиновників і чотирьох генераль­них старшин. Основне завдання колегії полягало в ліквідації українських державних інституцій та утворенні натомість російських. Впродовж 1766—1768 pp. колегія підпорядкувала собі всі центральні установи Гетьманщини.

Першим кроком нового генерал-губернатора бу­ло проведення в 1765—1767 pp. загальної ревізії зе­мельної власності (Генеральний, або Рум'янцевський опис). Були переглянуті та впорядковані податки. Замінено натуральні повинності грошовим податком. Щоб податки надходили регулярно, П. Рум'янцев намагався припинити селянські переходи. Він також налагодив регулярний поштовий зв'язок. Щоб збільшити кількісний склад козацького війська, він заборонив козакам ставати селянами чи міщанами. Він ліквідував виборність нижчої козацької старшини. Козаків позбавили традиційного суду. У той же час «для охорони на­родних прав» було запроваджено посади присяжних адвокатів при Колегії та Генеральному суді.

В 1781 р.  на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній - Київської, Чернігівської та Новогород-Сіверської. Кожна губернія поділялась на повіти. Глухів втратив статус столиці. Вже в 1783 р. указом Катерини ІІ на Лівобережжі та Слобожанщині запроваджувалось кріпацтво. Цього ж року було ліквідоване козацьке військо, десять козацьких і три компанійських полки перетворили на десять регулярних кінних карабінерських полків російської армії. Також на українське населення поширювалась система рекрутських наборів до російської армії. Політика уніфікації та денаціоналізації завершилась "Грамотою про вільність дворянства", яка зрівнювала українську козацьку старшину з російським дворянством. Таким чином, український народ на тривалий час втратив свою еліту, яка розченилась в загальноімперській і відстоювала виключно свої інтереси, які не могли суперечити інтересам імперії.

3. Ліквідація Запорізької Січі

Причини знищення Січі. Економічний комплекс причин полягав у неможливості існування фермерського господарства в рамках феодально-кріпосницької системи Російської імперії. Більше того, важливу роль відігравала і політична складова: існування республіканського демократичного устрою Запорізької Січі не могло співіснувати з монархічною системою управління в імперії. Соціальний блок причин полягав у тому, що в більшості випадків Січ  була колискою національно-визвольних рухів. Крім того, після ліквідації турецько-татарської загрози Січ втратила своє воєнно-стратегічне значення, натомість імперія прагнула поглинути козацькі землі.

Питання остаточного знищення Січі для імперського уряду було лише справою часу. По завершенні російсько-турецької війни під час повернення російських військ додому генерал Петро Текелія несподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. 4 червня російські війська непомітно зняли вартових і оточи­ли січову фортецю. Зваживши на нерівність сил, на той час на Січі було до 3 тисяч козаків, які не могли протисятояти царській армії, запорожці вирішили скласти зброю. Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. За наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, арителерію, скарб, клейноди і прапори. Всі будівлі на Січі були знищені та розграбовані.  Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським вельможам. Найгірша участь дісталась кошовому отаману Петру Калнишевському, якого було засуджено до ув'язнення в Соловецькому монастирі, де провів 25 років.

Мал. 2. Остання рада на Січі. В.Ковальов.  Олія. ХІХ ст.

Доля козаків після ліквідації Січі. Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тис.) після ліквідації Січі подалася до турецьких володінь. Вони просили ту­рецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ. Чимало козаків переселилося також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка, біля річки Тиси. Близько 8 тис. козаків-запорожців, які опинились тут, заснували Банатську Січ. Така ситуація стурбувала російський уряд. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам - запорожцям створити Військо вірних козаків, перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо.

Мал. 3. Доля козаків після ліквідації Запорізької Січі

4. Гайдамацький та опришківський рухи

Посилення соціально-релігійного гніту на Правобережжі зі сторони Варшави було зумовлене послабленням національного руху, так сейм 1717 р. ухвалив закрити всі православні церкви. Засилля польської шляхти викликало стихійний опір, борцями проти польських порядків називали гайдамаками. Вони виступали проти зубожіння одних та необмеженого збагачення іншиз, принизливої панщини та обтяжливих повинностей. Перший великий гайдамацький виступ 1734 р. на чолі з козаком Верланом охопив територію Брацлавщини та частини Волині. Але це повстання зазнала поразки, через неорганізованість та переважаючі сили каральних загонів. Проте вже в 1750 р. вибухуло нове повстання на чолі з Сухим, Письменним та Ляхом, географія повстання була набагато більша, включаючи і Поділля, але незважаючи на це виступ зазнав поразки.

Коліївщина. Причинами третього наймасовішого виступу гайдамаків стало засилля польської шляхти, яка виступила проти короля і в 1768 р. утворила Барську конфедерацію, суть якої полягала у протидії будь-яким поступкам некатоликам. Зібравши 10-тисячне військо конфедерати розпочали свій похід на Правобережжя, займаючись грабунками та переслідуваннями українського населення. Очолив повстання Максим Залізняк, який в травні 1768 р. почав звільняти від поляків Жаботин, Черкаси, Корсунь. В червні гайдамаки підішли до Умані - однієї з найпотужніших фортець на Правобережжі. Перехід Івана Гонти, який охороняв фортецю на сторону повсталих забезпечив успішний штурм Умані. Це викликало неабияке занепокоєння Варшави і вона звернулась по допомогу до Росії, російські каральні війська 27 червня оточили гайдамацьке військо та розбили його, Івана Гонту закатували, а Залізняка відправили в Сибір. Такі дії Росії пояснюються страхом перед поширенням гайдамаччини на Лівобережжя, саме тому вони і придушили Коліївщину.

Мал. 4. Олег Шупляк "Коліївщина", 2011 р.

Опришки. Опришками називали селян, які бралися за зброю, щоб позбутися панського гніту, вони застосовували тактику партизанської війни в Галичині, Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків датуються XVI ст. На початку 30-х рр. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті набув значного поширення, що змусило місцевих польських шляхтичів звернутись по допомогу до київського воєводи. Найбільшого апогею опришківський рух досягнув за Олекси Довбуша, його походи тривали протягом 1738-1745 рр.  Партизанська тактика забезпечила успішні дії Довбуша, але протистояти численним каральним загонам та поліції, селяни не могли. Саме тому, головну загрозу поляки вбачали саме в постатті Довбуша, який володів хорошими організаторськими здібностями, тому хто вб'є чи спіймає лідера опришків було обіцяно звільнення від усіх повинностей. Смерть Олекси Довбуша значно послабила опришків, але вони продовжували діяти.

5. Поділи Речі Посполитої та діяльність автономістів.

Національно-визвольні рухи значно послабили Річ Посполитої, загострювалось протистояння короля з шляхтою, що було наслідком недосконалості державного устрою Речі Посполитої. Перманенті війни, які вела Варшава значно виснажили її казну. Ослабленням Речі Посполитої вирішили скористатись її сусіди, Росія, Австрія та Пруссія, які претендували на землі, які знаходились у складі Речі Посполитої. Не могли минути поділи Польщі і українські території, які були в складі Речі Посполитої.

Мал. 5. Поділи Речі Посполитої

Діяльність автономістів. Частина козацької старшини не бажала миритися з ліквідацією козацького устрою і боролося за відновлення давніх українських прав. Групою автономістів, очоленою у 1787 р. Василем Капністом, було розроблено проект відновлення козацького війська. Проте російський уряд, розуміючи, що це перший крок до відновлення української автономії, відмовили у його втіленні. В цей час Російська імперія вела війну проти Туреччини, також були напружені відносини з Пруссією. Це спонукало автономістів діяти. У квітні 1791 р. до Берліна з Лівобережжя відправилася місія В. Капніста. Автономісти прагнули залучитися підтримкою Пруссії, якщо піднімуть повстання проти російського гніту. Проте Пруссія воліла розділити Річ Посполиту дипломатичних шляхом, не втягуючись у виснажливу війну з Російською імперією.

6. Особливості розвитку культури.

Освіта і книгодрукування. На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Подібні школи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати найнезаможніші прошарки населення. Середню освіту давали засновані в першій половині XVIII ст. Чернігівський, Харківський, Переяславський колегіуми. Це були всестанові навчальні заклади, створені за зразком Києво-Могилянської академії. Наприкінці XVIII ст.Чернігівський і Переяславський ко­легіуми були перетворені на духовні навчальні заклади — семінарії, а Харківський — на казенне училище. На Правобережжі й західноукраїнських землях іноземне па­нування також уповільнювало розвиток середньої освіти. На Право­бережжі функціонували гімназії для дітей польської шляхти, навчання в яких велося польською або німецькою мовами.

Величезне значенняв розвитку освіти мала Києво-Могилянська академія. Однак у 60-х рр. XVIII ст. період розквіту академії змінюється занепадом. Поступово погіршується матеріальне становище академії. Падінню престижу академії спри­яло й те, що українська шляхта, прагнучи урівнятися з російським дворянством, віддавала своїх дітей на навчання до російської сто­лиці. В академії здійснювалися русифікаторські заходи — від сту­дентів і викладачів під загрозою звільнення вимагали дотримання «російського правопису і московської вимови». У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукуван­ня. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської літератури. Кілька друкарень існувало й на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А.Пілєра. Вона видавала книжки різними мовами.

Література. Українська література другої половини XVIII ст. розвивалася на традиціях попереднього періоду. Упродовж ба­гатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток українсь­кої історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоден­ники М. Ханенка (1691—1760 рр.) і Я. Маркевича (1696—1770 рр.). Обидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного й економічного життя, деталь­но змальовували побут української шляхти. Важливе місце в літературі другої половини XVIII ст. посідали поетичні твори. До жанру історичних віршів належить написаний С. Довговичем віршований діалог «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор твору обстоював ідею автономії України і протестував проти централіза­торської політики російського царизму в Гетьманщині. Представником сатирично-гумористичної поезії був І. Некрашевич. Колоритні побутові сцени з народного життя змальовані ним у творах «Ярмарок» та «Сповідь». Він також є автором кількох вір­шованих листів, духовного вірша «Суперечка між душею і тілом».

Мал. 6. Григорій Сковорода

Розвиток філософських ідей. У Києво-Могилянській академії курс філософії викладав відомий суспільний діяч, письменник М. Козачинський (1699—1755 рр.) Він знайомив слухачів з ідеями про невід'ємні природні права людини, які з'явилисяв тогочасній Західній Європі. Найвизначнішим серед учнів М. Козачинського був Г. Сковорода (1722—1794 рр.) — майбутній видатний філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог, музикант. У філософських роздумах велику увагу Г.Ско­ворода приділяв тому, як людина може стати щас­ливою. На його думку, для цього потрібно пізнати самого себе й займатися в житті тим, що людині природно відповідає. Одним із головних джерел творчості Г. Сковороди була українська дійсність другої половини XVIII ст. Імовірно, саме тому філософ стверджував, що найвищим досягненням людини є воля, і треба за будь-яку ціну забезпе­чувати особисту незалежність. Це переконання зустріло різке засудження тих, хто гнобив українських селян. Вихід з існуючого становища філософ убачав не в активній боротьбі, а в униканні ненависного світу зла, розуміючи під ним прагнення до непотріб­ного збагачення і пригноблення інших. Велику роль в усуненні існуючого зла, на думку Г. Сковороди, могла відіграти освіта. Просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не розум від книжок, — стверджував він, — а книжки від розуму».

Продовжували розвиватися медичні знання. У другій поло­вині XVIII ст. чимало лікарів-українців отримали вчений ступінь докторів медицини. М. Амбодин-Максимович став автором книги «Врачебное веществословие, или Описание целительных растений». М. Тереховський довів, що мікроорганізми несамозароджуються в організмі, а заносяться ззовні. Чимало уваги українські лікарі приділяли боротьбі з епідемічни­ми захворюваннями. Так, Є. Мухін запроваджував віспощеплення, шу­кав засоби боротьби з холерою. Видатний епідеміолог Д. Самойлович, який служив військовим лікарем на Півдні, запропонував нові методи запобігання епідемії чуми, що спалахнула тут у 1784 р. Вони отрима­ли схвалення багатьох закордонних академій наук.

Музичне мистецтво. другої половини XVIII ст. не можна уявити без творчості трьох видатних майстрів українськоїхорової музики: М. Березовського (1745—1777), Д. Бортнянського (1751—1825) та А. Веделя (1767—1808). Варто зазначити, що перший спеціалізований заклад музичного профілю був організований в Глухові в 1729 р., а за гетьмана Кирила Розумовського Глухів став музичною  столицею України.

Архітектура. На Правобережжі та західноукраїнських землях бароко розвивалось на основі європейської традиції. Яскравим прикладом є Домініканський костел (1745-1749 рр.), собор св. Юра у Львові (1747-1762 рр.), Успенський собор Почаївської лаври. Найвидатнішим архітектором того часу був Іван Григорович-Барський, саме він спорудив надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного. Важлива роль належить і Степану Ковніру, саме на його честь названо корпус на території Києво-Печерської лаври. Активно розвивається в зазначений час і скульптура, найвідомішим скульптуром тих часів був Сисой Шалматов - автор численних іконостасів, скульптур. Важлива роль належить Йогану Пінзелю, автору скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові а ратуші в Бучачі.

Мал. 7. Собор святого Юра у Львові

Мал. 8. Домініканський костел. Львів

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1764 р. - остаточна ліквідація гетьманства.

1764-1786 рр. - діяльність Другої Малоросійської колегії.

1765 р. - лквідація козацького устрою на Слобожанщині.

1768 р. - козацько-селянське повстання на Правобережній Україні під проводмо Івана Гонти та Максима Залізняка відоме як Коліївщина.

1768-1774 рр. - російсько-турецька війна.

1772 р. - Перший поділ Речі Посполитої, приєднання до Австрійської імперії Галичини.

1774 р. - підписання між Туреччиною та Російською імперією Кючук-Кайнарджийського мирного договору. Проголошення незалежності Кримського ханства.

1775 р. - приєднання до Австрійської імперії Буковини.

1775 р. - знищення царським урядом Нової Січі та ув`язнення останнього запорожського кошового П. Калнишевського.

1775 р. - остаточна ліквідація царським урядом Запорізької Січі.

1779 р. - спорудження у Самарі (нині Новомосковську) дерев`яного Троїцького собору заввишки 65 метрів за проектом Я. Погребняка.

1782-1786 рр. - скасування царським урядом усіх адміністративних і судових установ Гетьманщини. Ліквідація української автономії.

1783 р. - царський указ про закріпачення селян Лівобережної та Слобідської України.

1783 р. - царський указ про ліквідацію Кримського ханства та приєднання Криму до складу Російської імперії.

1785 р. - видання Катериною ІІ "Жалуваної грамоти дворянству" й урівняння козацької старшини в правах із російським дворянством.

1787 р. - відкриття першої спеціальної медичної школи в Єлисаветграді.

1787-1791 рр. - російсько-турецька війна.

1791, р. квітень - місія В. Капніста до Берліна, яка мала заручитися підтримкою Прусії у випадку повстання на Лівобережжі проти російського ярма.

 1792 р. - переселення задунайських козаків на Таманський півострів, початок формування Кубанського козацького війська.

ІІ. ПРОЙТИ НАВЧАЛЬНИЙ ТЕСТ:

http://zno.academia.in.ua/mod/quiz/view.php?id=276

Відповіді надсилати:

Електронна адреса:  larapronchakova@gmail.com 

Viber   https://invite.viber.com/g2=AQBxgYiwUTqOVEs4hIIabi8bB035I8VFjf6vWqO3OIx42XSJDOzdk3sigyzLG5eK 

Тема 12. Українські землі у складі Російської імперії к. ХVІІІ – у І пол. ХІХ ст.

Урок 12. Включення українських земель до складу Російської імперії. Національно-визвольний рух на українських землях у І пол. ХІХ ст

І.ОПРАЦЮВАТИ:

1. Політико-адміністративний устрій українських земель

у складі Російської імперії

Внаслідок геополітичних змін в кінці ХV ІІІ ст. українські землі увійшли до складу двох імперій – Російської та Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської імперії). В 80-х роках ХVІІІ ст. на Лівобережній Україні були остаточно скасовані залишки української автономії (у 1781р. – полково-сотенний устрій, у 1783р. – перетворення козацьких полків у регулярні). У наслідок ІІ та ІІІ поділів Польщі до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля – у 1793 р., Берестейщина – у 1795 р.). В кінці ХVІІІ ст. – на початку ХІХ ст. російський уряд провів ряд заходів, спрямованих на повну інтеграцію українських земель у політичну та економічну систему імперії. Ці заходи передбачали уніфікацію адміністративно-територіального поділу, системи управління, законодавства на українських землях у відповідності до загальноросійських зразків. Іншим напрямком державної політики було активне поширення російської мови та культури. В рамках цієї політики у 1785 р. козацькій старшині були надані привілеї російського дворянства. В 30-х рр. ХІХ ст. було ліквідовано самоуправління українських міст (засноване на Магдебурзькому праві), скасовано традиційне право (на основі литовських статутів). Протягом 1831–1835 рр. було остаточно встановлено загальноімперський адміністративний поділ на губернії та повіти, згідно з яким українські землі у складі Російської імперії поділялись на 9 губерній (Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Харківську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську). Як наслідок в Україні були остаточно встановлена загальноімперська система управління характерними ознаками якої були:

• повна централізація управління (вся влада на місцях зосереджувалась в руках губернаторів та генерал-губернаторів, як наслідок зростала роль армії та адміністративного апарату);
• відсутність місцевого самоуправління, виборних органів влади узагалі(на найнижчому рівні, в селах, правопорядок підтримували дворяни);
• контроль держави над культурним життям, жорстка цензура.

Мал. 1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель Російської імперії у першій половині ХІХ ст.

2. Участь українців в російських війнах

Мал. 2. Іван Котляревський.

Протягом 1806–1812 рр. тривала російсько-турецька війна, у якій українці безпосередньо брало участь. Багато українських солдатів було мобілізовано до російського війська. Війна закінчилася підписанням Бухарестського мирного договору у травні 1812 р. До Росії відійшла значна територія Бессарабії. У 1812 р. тривала французько-російська війна. У червні французька армія на чолі із Наполеоном Бонапартом вступила у російські володіння і розпочала марш на Москву. З усіх українських земель французька армія зайняла Західну Волинь. Українська шляхта й інтелігенція поділилася на два табори. Одні висловлювали неприховану радість і надії, що з приходом французів буде введено прогресивне законодавство й Україна стане автономною, а може й незалежною державою. Інші поставилися до приходу Наполеона негативно. Вони не вірили, що Франція визволить Україну з-під російської влади. Які ж були насправді плани у Наполеона по відношенню до України. Перш за все передбачалось, що прикордонні землі увійдуть до складу держав-союзників Франції. Так Крим і Чорноморське узбережжя мали відійти до Туреччини, Волинь до Австрії, а західноукраїнські землі – Герцогству Варшавському створеному у 1806 р. Більшу ж частину України Наполеон збирався поділити на три воєнно-адміністративні провінції (наполеоніди), на чолі яких стояли б його маршали. Українці, незадоволені такими планами, підтримало російську владу. Були сформовані козацькі кавалерійські полки (25 тис. осіб), до російської армії також увійшло близько 75 тис. ополченців. Слід відзначити, що серед добровольців було чимало й дворян, у тому числі батько відомого письменника Євгена Гребінки. Багато зробив для створення 5-го козацького полку на Полтавщині письменник Іван Котляревський. Самий же похід Наполеона Бонапарта зазнав поразки, а його армія у 1813 р. була розгромлена антифранцузькою коаліцією. Отож, українці досить активно брали участь і у цій війні. Також, український народ безпосередньо мав  причетність до таких війн: Російсько-турецька 1828–1829 рр. і Кримська 1853–1856 рр. Остання закінчилися підписанням у березні 1856 р. в Парижі мирного договору, за яким Росія втрачала право на власний флот і бази на Чорному морі. Молдавія разом із заселеною українцями Південною Бессарабією, а також Валахія поверталися під владу султанської Туреччини.

3. Соціально-економічний розвиток українських земель

Іншою особливістю цього періоду було існування кріпосного права в сільському господарстві (введено у 1783 р. на Лівобережжі, у 1796р. – на Півдні). В першій половині ХІХ ст. більше третини українських селян перебувало у кріпосницькій залежності від поміщиків (дворян-землевласників). Кріпосне право зобов’язувало селянина-кріпака виконувати певні повинності на користь поміщика за користування наданою поміщиком земельною ділянкою (наділом). В Україні, де природні умови були сприятливими для сільського господарства, повинності для кріпаків передбачали у першу чергу відбування панщини – робіт на поміщицькому полі. Панщина могла сягати 5 – 6 днів у тиждень. Крім того, поміщик мав право втручатися у особисте життя кріпаків, продавати чи обмінювати їх. Закріпачені селяни не мали право переселитись на нове місце без письмового дозволу поміщика. Інша – частина селян (державні селяни – держава була для них свого роду феодалом) були у кращому становищі. Хоча вони сплачували державі подушний податок, їм можна було вільно переселятись, вони мали більші земельні ділянки ніж кріпаки. Кріпосництво мало свої регіональні особливості. Тягарем для державних селян стало існування протягом 1817–1857 рр. військових поселень, засновником яких був Олексій Аракчаєв. У військових поселеннях кожна селянська сім'я повинна була не лише займатися землеробством, але й одночасно утримувати 1–2 солдатів. На колонізованих землях Півдня України кріпаків було відносно небагато, на Правобережжі, навпаки, кріпацтво мало давні традиції. Саме в цьому регіоні антикріпосницька боротьба українських селян була найбільш активною. Кріпосне право негативно відбилось на розвитку сільського господарства. Хоча поміщики використовували безкоштовну кріпацьку працю, якість роботи кріпаків на панському полі була настільки низькою, що робила поміщицькі господарства малоефективними. Тим часом кріпаки не мали змоги ефективно обробити свої наділи, розміри яких були недостатніми для ведення ефективного господарства. Кріпацтво гальмувало розвиток промисловості. Адже кріпаки (більше третини сільського населення) були прикріплені до землі, тому не могли переселитись в міста та стати професійними робітниками. Як наслідок розвивалась переважно харчова промисловість, у першу чергу цукрова галузь. Підприємства розміщувались ближче до сировини – у селах, працювали на них переважно кріпаки, у перервах між сільгоспроботами, тому робота на фабриках часто мала сезонний характер. Важка промисловість була представлена тільки державним артилерійським заводом в Луганську. Тому в 50-х роках ХІХ ст. Україна залишалась відсталим аграрним регіоном Російської імперії. Наприклад, у 1856 р. загальна вартість промислової продукції в Україні становила 26,1 млн. крб., тобто на 12 млн. менше, ніж в одній лише Московській губернії.

4. Антикріпосницькі виступи на українських землях першої половини ХІХ ст.

Мал. 3. Устим Кармалюк.

Існування кріпацтва та військових поселень робило життя українського селянина нестерпним. Це у свою чергу викликало хвилю протестів та повстань, які дедалі більше ширилися українськими землями. Так у липні 1817 р. повстали бузькі козаки на Херсонщині. Але вже у вересні того ж року повстання було придушено, а низку козаків заарештовано. Одним із найбільших повстань проти режиму військових поселень вибухнуло у Чугуєві (Харківщина) в липні 1819 р., де поселенці відмовилися косити державне сіно для полкових коней. Проте і цих повсталих було розбито. У 1818–1820 рр. селянські рухи охопили повіти Катеринославської губернії. Протягом 1832–1833 рр. тривали виступи селян Харківщини, Чернігівщини та Херсонщини. Великий селянський виступ тривав на Поділлі протягом 1813–1835 рр. очолював його Устим Кармалюк.  У лютому–квітні 1855 р. тривала «Київська козаччина». Поштовхом до її початку став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі в бойових діях одержать волю. Проте це була фікція, і згодом «Київська козаччина» переросла в масовий селянський рух, який охопив понад 400 сіл та нараховував близько 180 тис. осіб. Лише за допомогою сили зброї царському уряду вдалося його придушити.

5. Масонство

У кінці ХVІІІ ст. з Європи в Україну прийшов такий різновид суспільного руху, як масонство. Члени ордену масонів (від. англ.: каменяр) сповідували ідею Бога – Великого Майстра Всесвіту, про єдину людську спільноту: «Весь світ – це одна велика Республіка». Основне масонське гасло: «Свобода, Рівність, Братерство». Наприкінці ХVІІІ ст. масонські ложі (гуртки) діяли в Житомирі, Одесі, Харкові, Полтаві, Львові. Членами лож були лікарі, архітектори, літератори, купці і навіть були представники старшинсько-шляхетських родин. Серед українських масонів поширювались ідеї слов'янської федерації, в якій українці були б рівними серед рівних. З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа «Понт Евксинський» на чолі  першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Лонжероном. Також в Одесі діяла ще така ложа як «Три царства природи», до якої входили онуки останнього гетьмана України Кирило й Петро Розумовські. Основний наголос на національних проблемах України робила полтавська ложа «Любов до істини» (1818–1819 рр.). До цієї ложі належали 20 осіб у тому числі І. Котляревський, котрий у 1798 р. видав свою знамениту «Енеїду» – перший твір написаний розмовною українською мовою. На базі цієї ложі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», на чолі якого був дворянин Переяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич (1783–1886 рр.). Також до товариства входили Олександр Величко, Петро Капніст, Іван Котляревський, Семен Кочубей і Василь Тарнавський. Відомою також була київська «Ложа об’єднаних слов'ян» (1818–1822 рр.). У 1822 р. царський уряд забороняє діяльність масонських лож, а їх учасники зазнають переслідування.

Мал. 4. «Всевидяче Око» - масонський символ на купюрі 1 долар США.	Мал. 5. Символ вільних каменярів.

6. Декабристський рух

Декабристський (від назви місяця декабрь – грудень) рух зародився у середовищі військових. Під час закордонного походу проти наполеонівської Франції солдати і офіцери російської армії могли порівняти рівень розвитку західноєвропейських країн та Російської імперії. В середовищі офіцерів почала утверджуватися думка про необхідність реформ. Оскільки легальної опозиції в Російській імперії не могло бути, виникли таємні товариства – «Союз порятунку» в Санкт-Петербурзі (1816 р.); «Союз благоденства» в Москві (1818 р.). В Україні розташовувався значний контингент російських військ. Тут служило багато опозиційно налаштованих офіцерів. У 1821 р. на українських землях виникло «Південне товариство « з центром у Тульчині. Очолив товариство Павло Пестель. Програмний документ Південного товариства отримав назву «Руська правда». Основні положення цього документу: повалення самодержавства шляхом перевороту; Росія повинна стати унітарною республікою з поділом на 10 областей (Україна мала стати однією із областей, а Польща мала здобути незалежність); верховна законодавча влада має належати Народному вічу, виконавча – Державній думі, нагляд за виконанням законів – Верховному суду; скасування кріпосного права; свобода слова, друку і віросповідання. У 1822 р. – в Санкт-Петербурзі виникло «Північне товариство». Його програма викладена в «Конституції» Микити Муравйова. Згідно цього документу Росія повинна була стати конституційною монархією. Передбачався федеративний устрій і поділ на автономні штати (14 штатів і 2 області із самостійним управлінням). На території України планувалось створити дві автономії: – Чорноморський (столиця м. Київ) та  Український (столиця м. Харків) федеральні штати. У 1823 р. у Новограді-Волинському виникло Товариство об’єднаних слов’ян на чолі з братами Борисовими, яке виступало за об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку. У 1825 р. воно об’єдналось з Південним товариством. Раптова смерть імператора Олександра І спонукала декабристів до рішучих дій. 14 грудня 1825 р. Північне товариство почало повстання у Петербурзі. Проте, в наслідок поганої організації воно зазнало поразки. 29 грудня 1825 р. представники Південного товариства розпочали повстання Чернігівського піхотного полку. Для агітації солдат був складений «Православний катехізис», в якому лунали заклики до повалення самодержавства і ліквідації кріпацтва. Повстання було придушено царськими військами. Більшість декабристів було заарештовано, п’ятеро керівників повстання – страчено, інші переважно заслані в Сибір і на Кавказ. Декабристи були загальноросійським революційним рухом, але їх ідеї та приклад надихнув українську інтелігенцію на створення національних політичних організацій.

Мал. 6. К. Кольман. Повстання 14 грудня 1825 року.

7. Польське повстання 1830–1831 рр.

Після Віденського конгресу 1814–1815 рр. значна частина польських територій увійшла до складу Російської імперії. Проте багато поляків не полишали надій на відновлення власної державності. Отож, після декабристського руху почалася активізація поляків на ниві відновлення незалежності Речі Посполитої. Так, протягом 1830–1831 рр. тривало польське повстання на чолі з І. Лелевелем, яке почалося у листопаді 1830 р. у Варшаві (ще одна назва «Листопадове»). Польський сейм звернувся до населення Правобережної України із закликом до повстання. Проте українські селяни не підтримали визвольного руху поляків, оскільки вороже ставилися до поляків-поміщиків, а самі поміщики боялися повторення гайдамаччини. Розбіжності між повсталими та простим народом використав російський уряд, він пообіцяв селянам свободу за затримку повстанців та помилування тим хто здасться. Уже у вересні 1831 р. повстання було придушено.

8. Кирило-Мефодіївське братство

На початку 1840-х рр. центром національно-визвольного руху став Київ. У 1846–1847 рр. тут діяла перша суто українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Програмними документами товариства були: «Статут слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу». Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була синтезом ідей трьох рухів – українського автономістського, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у діяльності руху було християнське спрямування. «Книга буття українського народу» давала цілковито самостійне бачення: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, у той же час і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян деспотизму, а поляків – аристократизму. Ідеї слов’янської імперії із центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов’янської республіки зі столицею у Києві. Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв’язків на основі християнської моралі. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації, у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект упровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»). Що стосується питань досягнення політичних цілей, тут погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім’ї. Товариство проіснувало 14 місяців, але вже після доносу студента Олексія Петрова на початку квітня 1847 р. воно було розгромлено. Члени товариства були засуджені на заслання.

Мал. 7. Т. Шевченко.	Мал. 8. М. Костомаров.	Мал. 9. М. Гулак.	Мал. 10. П. Куліш.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:
1772 р. – Перший поділ Речі Посполитої.
1793 р. – Другий поділ Речі Посполитої, приєднання до Російської імперії Правобережної України.
1795 р. – Третій поділ Речі Посполитої, приєднання до Російської імперії Західної Волині.
1798 р. – вихід друком «Енеїди» Івана Котляревського.
1805 р. – створено Харківський університет.
1806–1812 рр. – російсько-турецька війна.
1812 р. – французько-російська війна.
1817 р. – ліквідовано Києво-Могилянську академію.
1818 р. – створення О. Павловським «Граматики малоросійського наречія...», в якій було вперше розроблено граматичну побудову української мови.
1819 р. – видання в Петербурзі грузинським князем М. Цертелєвим першої збірки українських історичних дум.
грудень 1825 р. – січень 1826 р.  – повстання Чернігівського полку.
1827, 1834, 1849 рр. – видання трьох збірок українських народних пісень М.Максимовичем.
1828–1829 рр. – російсько-турецька війна.
1830–1831 рр. – Польське повстання.
1834 р. – створено Київський університет.
1841 р. – видання в Петербурзі україномовного альманаху «Ластівка».
1848 р. – селянська інвентарна реформа на Правобережній Україні.
1846–1847 рр. – діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

ІІ. ПРОЙТИ НАВЧАЛЬНИЙ ТЕСТ:

http://zno.academia.in.ua/mod/quiz/view.php?id=277

Відповіді надсилати:

Електронна адреса:  larapronchakova@gmail.com 

Viber   https://invite.viber.com/g2=AQBxgYiwUTqOVEs4hIIabi8bB035I8VFjf6vWqO3OIx42XSJDOzdk3sigyzLG5eK 

Гз - 19 Історія України. Підготовка до ЗНО.

 

Гз - 19 1/9

ПЛАН РОБОТИ

з предмета Підготовка до ЗНО. Історія України

зі здобувачами освіти 

на період карантину 

 27.11.2020

Розділ 4. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності

Урок 14. Західноукраїнська Народна Республіка

• Які українські землі належали до Австро-Угорщини?

• За що боролися українські депутати у Віденському парламенті?

• Чому українці й поляки не могли вирішити питання територій?

1. Розпад Австро-Угорської імперії. Утворення Української Національної Ради.

Велика війна завершилася поразкою Центральних держав. 16 жовтня 1918 р. імператор Карл І (правив у 1916-1918 рр.), заради порятунку Австро-Угорщини від поділу після перемоги Антанти, заявив про перетворення імперії на «вільну федерацію» народів. За цих обставин рішучих заходів щодо відродження національної державності почало вживати й українське населення Східної Галичини. Ще наприкінці вересня 1918 р. у Львові сформовано Український генеральний військовий комісаріат (УГВК) на чолі зі сотником Легіону Українських січових стрільців Дмитром Вітовським, який розпочав підготовку збройного виступу.

18 жовтня 1918 р. на конституанті (державоутворюючому зібранні) українські депутати австрійського парламенту, галицького й буковинського крайових сеймів, представники національних політичних партій Галичини і Буковини, духовенства та студентства (близько 500 осіб) сформували у Львові Українську Національну Раду (УНРаду).

Вона стала політичним представницьким органом українського населення Австро-Угорщини. 19 жовтня 1918 р„ згідно із правом народів на самовизначення, задекларованим у тогочасних міжнародних відносинах, УНРада проголосила Українську державу в складі Австро-Угорщини на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпатської України.

31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста польської ліквідаційної комісії, утвореної 28 жовтня 1918 р. у Кракові. Вона мала перебрати від австрійського намісника контроль над Галичиною і прилучити її до Польщі. Із цим не погоджувалась УНРада, яка висловила австрійському урядові вимогу передати їй владу у Галичині і Буковині. Проте переговори між українською делегацією й австрійським намісником Галичини генералом Карлом фон Гуйном завершилися безрезультатно. Тоді на зібранні УГВК 31 жовтня 1918 р. було прийнято рішення про захоплення влади збройним шляхом.

Про яку подію повідомляє часопис «Діло»?

Уночі з 31 жовтня на 1 листопада стрілецькі частини під проводом Д. Вітовського взяли під контроль найважливіші установи Львова та більшість повітових установ краю. Над ратушею Львова було встановлено синьо-жовтий прапор. Ці події отримали назву Листопадовий зрив. 1 листопада австрійські представники у Львові передали владу УНРаді. 9 листопада був утворений тимчасовий виконавчий орган влади, тобто уряд — Державний секретаріат, який очолив Кость Левицький.

1. Як українці скористалися змінами у становищі Австро-Угорщини після війни?

2. Які важливі для українців події відбулись у Львові 18-19 жовтня 1918 р.?

3. Назвіть причини й наслідки Листопадового зриву у Львові.

2. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Державне будівництво. Євген Петрушевич.

13 листопада 1918 р. затверджено конституційні засади утвореної держави — «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії», відповідно до якого вона названа Західноукраїнська Народна Республіка.

До неї належали українські етнічні землі площею 70 тис. кв. км із населенням 6 млн осіб. Були затверджені державний герб — золотий лев на синьому тлі; блакитно-жовтий прапор, державна печатка.

Неукраїнському населенню гарантовано рівні з українцями права. Тимчасовий Основний Закон доповнено низкою документів, що регламентували державно-політичне та економічне життя республіки: зокрема про організацію регулярного війська — Української Галицької армії (УГА); тимчасову адміністрацію; тимчасову організацію судочинства; державну мову, якою була українська; шкільництво; громадянство; земельну реформу тощо.

Прапор ЗУНР

Державний герб ЗУНР

На відміну від УНР, у ЗУНР за короткий час було створено ефективну систему управління. 22-26 листопада 1918 р. відбулися вибори до Української Національної Ради, наділеної представницькими і законодавчими функціями. Президентом ЗУНР обрано Євгена Петрушевича. На місцях сформовано нову розгалужену систему влади, яку підтримувало українське населення. У сільських та містечкових громадах діяли громадські й міські комісари, котрих обирали місцеві жителі; у повітах — повітові комісари й повітові національні ради. Ставлення місцевих поляків до ЗУНР було негативним, а євреїв, численної етнічної групи насамперед у містах, — початково нейтральним. Однак після єврейських погромів у Львові, які спровокували поляки, євреї почали підтримувати українську владу. Розуміючи, що важливо не лише проголосити державу, а й зберегти її, Державний секретаріат розпочав утворення Української Галицької армії. Її започаткували Легіон УСС та підрозділи австро-угорської армії, сформовані з українців. Загальна мобілізація нових військових частин відбувалася швидко й організовано. До середини грудня 1918 р. УГА налічувала понад 100 тис. вояків. Керівництво нею було доручено генералові армії УНР Михайлові Омеляновичу-Павленку.

Підтримку новій владі забезпечила продумана економічна політика. Здійснювали аграрну реформу, в результаті якої маєтки великих землевласників, головно поляків, підлягали розподілу між малоземельними і безземельними селянами. Держава встановила монополію на виробництво та продаж основних видів промислової продукції — нафти, сірників тощо і продуктів харчування — борошна, солі, запроваджено 8-годинний робочий день.

1. Коли створено Західноукраїнську Народну Республіку?

2. Що було зроблено у ЗУНР для формування ефективної системи управління?

3. Чи мала ЗУНР підтримку серед населення? Якщо так, то чому? Якщо ні, то чому?

Євген Петрушевич (1863-1940)

Народився в Буську на Львівщині.

Освіта: академічна гімназія у м. Львів, правничий факультет Львівського університету.

Із 1899 р. член УНДП, від якої неодноразово обраний до австрійського парламенту і Галицького сейму. Під час Першої світової війни — член ГУР та ЗУР. Ініціював проголошення ЗУНР. Був обраний президентом ЗУНР. Після проголошення Акта Злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії. Через політичні суперечки із С. Петлюрою і втрату надії відновити ЗУНР у 1919 р. виїхав до Відня. У серпні 1920 р. очолив уряд в еміграції, що мав на меті відновити політичну незалежність ЗУНР дипломатичним шляхом. Після визнання країнами Антанти влади Польщі над Східною Галичиною в 1923 р. уряд Є. Петрушевича припинив свою діяльність. До кінця життя проживав в Берліні, де й помер у 1940 р.

3. Зовнішня політика ЗУНР.

Від часу свого утворення ЗУНР плекала надії на те, що міжнародна спільнота визнає новоутворену державу. Завдяки зовнішньополітичній активності уряду та УНРади відкрито посольства в Австрії, Угорщині й Німеччині, дипломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді, США, Італії. Проте нова держава мала серйозних супротивників — польське населення, котре вважало Галичину невід’ємною частиною Польщі. Польські військові загони вже 3 листопада 1918 р. почали військові дії проти українців. Конфлікт розрісся до повномасштабної польсько-української війни. Після затятих боїв 21 листопада українці змушені були залишити свою столицю — Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а потім — до Станіслава. Утворився протяжний українсько-польський фронт. У цих умовах розпочалися переговори між Директорією та делегацією ЗУНР про об’єднання східних і західних українців у єдину державу. 22 січня 1919 р. в Києві урочисто проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Представник Директорії Федір Швець на Софійській площі виголосив Універсал, у якому було зазначено: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка... і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України». ЗУНР ставала Західною областю УНР (ЗО УНР). Проте вона зберегла автономію, власну адміністративну структуру і чинне законодавство. Акт 22 січня 1919 р. мав велике історичне значення. Це була спроба на практиці створити соборну Україну, про яку українська інтелігенція Східної і Західної України неодноразово заявляла. Але через зовнішньополітичні обставини реалізувати ідею соборності у розбудові української держави ставало з кожним днем проблематичніше.

Упродовж січня 1919 р. УГА вела виснажливі бої головно за Львів. Успішно розпочата у лютому 1919 р. Вовчухівська операція, в результаті якої командування УГА планувало оволодіти Львовом та Перемишлем, була зупинена на вимогу Найвищої Ради держав Антанти. Вона надіслала спеціальну комісію на чолі з генералом Жозефом Бартелемі для переговорів з урядами ЗУНР та Польщі про припинення українсько-польської війни і перемир’я. Згідно із демаркаційною лінією, що запропонувала ця місія, до Польщі відходило 40% території Галичини зі Львовом та Дрогобицько-Бориславським нафтовим районом. Означені умови були невигідні для ЗУНР, і вона їх відхилила. Військові дії на українсько-польському фронті продовжились. У квітні 1919 р. проти УГА був розгорнутий 60-тисячний корпус генерала Йозефа Галлера, сформований у Франції із польських військовополонених. І хоча країни Антанти скерували його до Польщі для боротьби з більшовиками, поляки послали це військо проти українців, твердячи, що всі українці — більшовики або подібні до них. УГА була відкинута до річки Збруч. У цих умовах на початку червня 1919 р.

Українська Національна Рада всю законодавчу і виконавчу владу передала диктаторові, яким було призначено Євгена Петрушевича. 8 червня 1919 р. під командуванням генерала Олександра Грекова розпочався успішний контрнаступ українських військ у районі Чорткова, який увійшов в історію під назвою Чортківська офензива (прорив, наступ).

Мобілізувавши сили, УГА зуміла потіснити переважаюче добре озброєне військо противника по всій лінії фронту. Однак завдяки чисельній перевазі, кращому озброєнню полякам удалося зупинити контрнаступ і 28 червня 1919 р. перейти у наступ. До середини липня 1919 р. вони окупували усю Східну Галичину. УГА і тисячі цивільних західних українців під обстрілами польської артилерії переправилися через р. Збруч.

Генерал Олександр Греків

Невдачі на фронті доповнилися дипломатичною поразкою делегації ЗУНР, яка разом із делегацією УНР брала участь у Паризькій мирній конференції. Українські представники діяли розрізнено, не змогли виробити спільної позиції. Жодна з делегацій не заручилася підтримкою країн Антанти. Особливо ворожою щодо ЗУНР була позиція Франції, зацікавленої у зміцненні на сході Європи Польщі — на противагу Німеччині. Натомість польська делегація переконувала учасників конференції, що створення Української держави відповідає інтересам німців. Відтак 25 червня 1919 р. Паризька мирна конференція прийняла рішення про передачу Східної Галичини Польщі. Поляки повинні були забезпечити права місцевого населення, а згодом надати краю автономію.

1. Коли було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР?

2. Визначте причини її наслідки Вовчухівської військової операції та Чортківської офензиви.

3. Яке рішення щодо Східної Галичини прийняла Паризька мирна конференція?

Фільм. ЗУНР. Історія України-Галичина. К. Левицький: 

https://www.youtube.com/watch?v=Bw8f3L5QgtA

Коли в Україні у Львові було створено уряд ЗУНР — Державний секретаріат, ...

у Німеччині соціал-демократи проголосили створення Німецької республіки, а крайні ліві — Німецької соціалістичної республіки.

4. Український національний рух на Буковині.

Українські політичні сили Буковини і Галичини тісно співпрацювали у роки війни.

25 жовтня 1918 р. у Чернівцях був утворений Український Крайовий Комітет як представницький орган українців Буковини під керівництвом депутата австрійського парламенту від українського населення Омеляна Поповича. Він також очолив буковинську делегацію, яка брала участь у роботі УНРади.

1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада у Львові проголосила незалежність усіх українських земель, що належали до Австро-Угорської імперії. Скликане 3 листопада 1918 р. у Чернівцях Буковинське народне віче, в якому взяло участь більше 10 тис. осіб, прийняло Акт возз’єднання Північної Буковини із ЗУНР та «злуку» з великою Україною. Головні міста Буковини — Чернівці, Сучава, Сторожинець — опинилися під контролем української влади. Аналогічні процеси відбувались і в буковинських селах. Такі рішення спричинили загострення стосунків із румунським населенням краю. 27 жовтня 1918 р. румунські депутати австрійського парламенту та Буковинського сейму утворили Румунську Національну Раду, яка вважала Буковину румунською землею.

За цих умов Український Крайовий Комітет і Румунська Національна Рада уклали домовленості, згідно з якими влада Українського Крайового Комітету поширювалася на північну частину Буковини, а Румунської Національної Ради — південну. Українську Національну Раду в краї очолив учений, громадсько-політичний діяч Агенор Артимович, крайову адміністрацію — Омелян Попович. Було створено українську поліцію, суд, взято під контроль пошту, телеграф, фінанси, промисловість. Службовці краю присягнули на вірність Українській Національній Раді.

Народне віче у Чернівцях

Однак домовленості між українцями і румунами не надто вплинули на перебіг подій, позаяк більшість румунських лідерів Буковини мали інші плани. Насправді Румунська Національна Рада не хотіла ділити владу з українцями, сподіваючись на швидке «возз’єднання» із Румунією, і 6 листопада звернулася до Румунії з проханням вислати війська. Румунія, проігнорувавши рішення Буковинського віча, захопила територію Північної Буковини. Відтак боротьба буковинців за власну державність завершилася збройним втручанням Румунії та окупацією нею Буковини. 11 листопада румунські війська увійшли до столиці краю — Чернівців. Північна Буковина залишилася беззбройною перед румунською агресією, особливо після від’їзду Легіону УСС із Чернівців до Львова. Уряд ЗУНР заявив протест Румунському королівству, однак не зміг допомогти буковинцям, позаяк ЗУНР уже вела оборонні бої з поляками. Наступного 1919 р. окупація краю Румунією була визнана Сен-Жерменським мирним договором як правомірний акт.

1. Як буковинці реагували на національно-визвольні змагання в Галичині?

2. Які представницькі органи були утворені на Буковині? Як вони співіснували?

3. Чим завершилась боротьба буковинців за власну державність?

5. Події у Бессарабії. Хотинське повстання.

Українська революція, що розпочалася в 1917 р., серйозно непокоїла як румунський, так і російський уряди, позаяк українське населення Бессарабії домагалося приєднання краю до Української Народної Республіки. Прагнучи стримати розвиток українського визвольного руху в поліетнічній Бессарабії, російське керівництво сприяло формуванню озброєних загонів румунських добровольців у російській прифронтовій смузі. Одночасно, опираючись на домагання румунських жителів краю, у квітні 1918 р. Румунія приєднала Бессарабію. Вважаючи румунську окупацію Бессарабії тимчасовою, політичне керівництво УЦР, а згодом Української Держави намагалися налагодити з нею добросусідські відносини. Вони прагнули розв’язати бессарабську проблему за етнічним принципом шляхом референдуму. Натомість Директорія УНР не ставила питання про долю Бессарабії, не бажаючи ускладнювати стосунки з Румунією. У листопаді 1918 р. Румунія остаточно залагодила бессарабське питання на міжнародному рівні, усталивши приєднання регіону, зокрема й українських етнічних земель Бессарабії: Аккерманщину, Ізмаїльщину (Південна Бессарабія) та Хотинщину (Північна Бессарабія).

Будинок у м. Хотині, де в січні 1919 р. містився штаб Хотинського повстання

Важливе місце у контексті українсько-румунських відносин 1918-1919 рр. зайняло Хотинське повстання. Воно стало реакцією українців на румунську анексію Бессарабії, охопивши значну частину краю. Незадоволення місцевого населення політикою окупаційної влади і прагнення українців до єдиної держави підштовхнули його до активної збройної боротьби. 5 січня 1919 р. було обрано керівний орган повстання — Бессарабську (Хотинську) Директорію, яка очолила повстанський рух з метою ліквідації румунської окупаційної влади у Бессарабії. Майбутнє регіону планували вирішити згодом через референдум, хоча серед членів Директорії не було єдності щодо його статусу. Одні політики прагнули створити незалежну Бессарабську Народно-Демократичну Республіку, інші — автономну Народно-Демократичну Республіку в складі УНР. Сформувавши збройні підрозділи, Директорія визначила наступальну стратегію і тактику бойових дій. Повстання розпочалося 19 січня 1919 р. Незважаючи на концентрацію значних сил румунської армії в Хотинському повіті, повстанці швидко заволоділи стратегічною ситуацією в краї. 23 січня вони захопили Хотин. Незабаром влада Директорії поширилася більш як на 100 сіл та містечок Хотинського і Сорокського повітів. Хотинське повстання застало зненацька уряд Румунії, однак згодом проти повстанців були кинуті значні військові сили. Штаб повстанського руху звернувся за допомогою до військового командування УНР, однак не отримав її, позаяк Директорія УНР намагалася не ускладнювати стосунки з Румунією. Попри значну військову перевагу румунської армії, бойові дії стали запеклими і непоступливими. Проте повстанці не змогли вчинити опір румунській армії, яка 1 лютого 1919 р. захопила Хотин. Частина повстанців (4 тис. вояків), разом з біженцями (50 тис. осіб) перейшла Дністер, опинившись на території УНР. Із тими, які залишились у краї, румунська влада розправилася жорстоко: більше 15 тис. осіб було страчено, зокрема у Хотині — близько 500. Такі дії проти учасників повстання викликали обурення та осуд світової громадськості. Самі ж повстанці зуміли зберегти бойовий кістяк армії, утворивши три полки. Однак спроба приєднатися до УНР була невдалою, і цим скористалися більшовики. Хотинців реорганізували в більшовицькі полки під керівництвом командувача Українським фронтом В. Антонова-Овсієнка.

Хотинська фортеця (вигляд зі сторони р. Дністер)

Незабаром вони взяли участь у повстанні проти УHP, а в червні 1919 р. влились у 45-ту стрілецьку дивізію Червоної армії.

28 жовтня 1920 р. Велика Британія, Франція, Італія та Японія уклали з Румунією Бессарабський протокол, за яким Бессарабію передали Румунії. Окрему позицію зайняли США, відмовившись підписати цей договір як такий, що суперечить міжнародному праву. Проте укладений міжнародний акт не вирішив остаточно «бессарабське питання», що з початком Другої світової війни знову стало актуальним у європейській політиці.

1. Як було вирішене «бессарабське питання»?

2. Коли відбулося Хотинське повстання? Визначте його наслідки.

3. Які країни підписали Бессарабський протокол? Що він передбачав?

6. Національний рух на Закарпатті.

Ситуація на Закарпатті, що належало до угорської частини імперії, була значно складнішою, ніж на інших західноукраїнських землях. На неї впливало кілька чинників, насамперед поліетнічний склад населення, котре підтримувало близькі їм країни; межування регіону з кількома державами, події в яких позначилися на Закарпатті; ситуація в Угорщині, де у листопаді 1918 р. політичні сили під орудою графа Міхая Карої проголосили Угорщину незалежною республікою. Передбачаючи крах Австро-Угорської імперії, українське населення Ужгорода, Мукачевого, Берегового, Хуста та інших міст краю на початку листопада 1918 р. почало роззброювати військові гарнізони, відділи жандармерії, поліції, розганяти старі органи влади. Було утворено кілька народних рад для обговорення майбутнього свого краю. З-поміж них виокремилося три спрямування: Ужгородська рада схилялася до того, щоб залишитися з Угорщиною; Пряшівська бажала приєднатися до щойно проголошеної держави Чехословаччина, а Мараморош-Сегетська — до незалежної України. В її постанові від 19 жовтня 1918 р. було зазначено: «Разом з іншими українськими національними областями Австро-Угорщини українська полоса Північно-Східної Угорщини складає одну цілісну українську територію» і вся «українська національна територія уконституйовується отсим як Українська держава». Отже, поширення української влади в Галичині, на Буковині й Закарпатті свідчило, що українська національна революція в краї визріла, ідея утворення Української держави мала багато прихильників. Завдання полягало в тому, щоб її реалізувати.

21 січня 1919 р. у Хусті відбулися Закарпатські всенародні збори. Виконуючи волю народу, 420 делегатів висловилися за об’єднання Мармороша, Угона, Берегового, Унга, Замплина, Шаріша, Спіжа, Абайторна із соборною Україною.

Наступного дня, 22 січня, у Києві було проголошено Акт злуки усіх українських земель в єдину державу. Однак входження до неї Закарпаття ставало дедалі проблематичнішим через складну внутрішню і зовнішньополітичну ситуацію, в якій опинились УНР і ЗУНР. Водночас цю територію прагнули приєднати Румунія, Чехословаччина і намагалася зберегти у своєму складі Угорщина.

Найбільше шансів заволодіти Закарпаттям мала Чехословаччина. Ще 18 листопада 1918 р. створена у США Рада русинів, висловлюючи позицію більшості емігрантів із Закарпаття у цій країні, заявила про свою згоду на окупацію Чехословаччиною територій краю, де проживали угорські русини. У травні 1919 р. Центральна Руська Народна Рада, політична організація закарпатських українців, сформована в Ужгороді, підтримала приєднання Закарпаття до Чехословаччини на автономних засадах і вислала делегацію до Праги. Закріпленню Чехословацької Республіки в регіоні сприяла також Паризька мирна конференція, на якій представники закарпатських русинів, що прибули із США, а також лідери українського національного руху Закарпаття Августин Волошин, брати Михайло та Юлій Бращайки погодилися на пропозицію Великої Британії і Франції приєднати Закарпаття до Чехословаччини. Остаточно прилучення Закарпаття до Чехословаччини під офіційною назвою Підкарпатська Русь було закріплено Сен-Жерменським мирним договором. Згідно з міжнародними зобов’язаннями, Чехословаччина мала надати населенню Закарпатської України автономні права. Отже, розпад Австро-Угорської імперії восени 1918 р. привів до відродження української державності в Галичині, на Буковині й Закарпатті. Однак Польща, Румунія та Чехословаччина, спираючись на підтримку Великої Британії і Франції, перервали цей процес, приєднавши названі регіони до своїх країн.

1. Як українці Закарпаття скористалися розпадом Австро-Угорської імперії?

2. Яке рішення прийняли Закарпатські всенародні збори? Чи вдалося його реалізувати?

3. За яких обставин Підкарпатську Русь приєднали до Чехословаччини?

Коли в Україні Закарпатські всенародні збори висловилися за об’єднання із соборною Україною, ...

в Ірландії розпочалася війна за незалежність.

Державно-правове становище Підкарпатської Русі в Чехословацькій республіці: 

http://history.org.ua/LiberUA/978-966-521-521-9/10.pdf

Фільм «Буковинське віче — історичне рішення і перший крок до незалежності. 03.11.2017»: 

https://www.youtube.com/watch?v=rWxtihpC_fw

Підсумуйте свої знання

1. Запам’ятайте дати і події, пов’язані з ними:

- 18 жовтня 1918 р. — у Львові утворено Українську Національну Раду (УНРаду);

- 1 листопада 1918 р. — австрійські представники передали владу УНРаді;

- 9 листопада 1918 р. — створено український уряд — Державний секретаріат;

- 13 листопада 1918 р. — проголошено ЗУНР;

- 22-26 листопада 1918 р. — президентом ЗУНР обрано Є. Петрушевича;

- 22 січня 1919 р. — проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР;

- лютий 1919 р. — розпочата Вовчухівська військова операція;

- 8 червня 1919 р. — початок Чортківської офензиви;

- 25 червня 1919 р. —за рішенням Паризької мирної конференції Східну Галичину передано Польщі.

- 25 жовтня 1918 р. — утворено Український Крайовий Комітет у Чернівцях:

- 1 листопада 1918 р. — УНРада проголосила незалежність усіх українських земель, що належали до Австро-Угорської імперії:

- 3 листопада 1918 р. — прийнято Акт возз’єднання Північної Буковини із ЗУНР та «злуку» з великою Україною;

- 19 січня-1 лютого 1919 р. — відбулось Хотинське повстання:

- 21 січня 1919 р. — відбулися Закарпатські всенародні збори:

- 28 жовтня 1920 р. — укладено Бессарабський протокол.

2. Поясніть значення понять: Українська Національна Рада, Листопадовий зрив, Державний секретаріат, Вовчухівська операція, Чортківська офензива, Український Крайовий Комітет, Румунська Національна Рада, Бессарабський протокол, Центральна Руська Народна Рада, Підкарпатська Русь.

3. Напишіть есей на тему: «Без соборності немає незалежності».

4. «ЗУНР — виплекана з волі українців держава, яка стала розмінною монетою у геополітичних планах великих держав». Наведіть аргументи на підтвердження або заперечення даної думки.

5. Підготуйте повідомлення про лідерів національно-визвольних рухів Буковини й Закарпаття.

6. Порівняйте національно-визвольний рух українців на Буковині, Закарпатті та Бессарабії, визначивши спільні й відмінні риси.

Зв'язок з викладачем:

Електронна адреса:  larapronchakova@gmail.com 

Viber   https://invite.viber.com/g2=AQBxgYiwUTqOVEs4hIIabi8bB035I8VFjf6vWqO3OIx42XSJDOzdk3sigyzLG5eK  

Розділ 4. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності

Урок 15. Українські землі: 1919 – 1921рр.

• Коли відбулася перша війна УНР з більшовицькою Росією?

• Яку політику втілювали у життя більшовики у 1918 р. в Україні?

• Хто очолив більшовицький уряд в Україні?

1. Формування державної системи УСРР. Український націонал-комунізм.

Упродовж зими-весни 1919 р. на усій території України, крім Надзбруччя, була встановлена більшовицька влада. 6 січня 1919 р.

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, котрий був формою більшовицької окупаційної влади, оприлюднив декрет, проголосивши Україну Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). 10 березня 1919 р. III Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв Конституцію УСРР. Згідно з її положеннями, УСРР стала «організацією диктатури трудящих експлуатованих мас пролетаріату і бідного селянства». Вищим органом законодавчої влади визначався Всеукраїнський з’їзд Рад, а між з’їздами — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), головою котрого призначили Григорія Петровського. Саме ВУЦВК сформував уряд — Раду Народних Комісарів, який очолив Християн Раковський. Водночас із Раднаркомом діяла партійна влада, яку уособлював Центральний Комітет більшовицької партії України (ЦК КП(б)У). Зазвичай особовий склад уряду і партійної верхівки становили одні й ті ж самі люди.

Хоча Україна де-юре і мала статус незалежної республіки, де-факто вона не була суверенною державою. Державний апарат УСРР створювали як продовження відповідних структур більшовицької Росії. Вільне обрання рад на її території надовго відклали. Натомість виникали надзвичайні органи влади — революційні комітети (ревкоми), комітети бідноти (комбіди), створення яких було прерогативою більшовицької партії. У ці структури людей призначала головно центральна влада, відтак контролювати їхню діяльність населення не могло.

Прапор УСРР у 1919 р.

Більшовики відразу ж дали зрозуміти, що не збираються ділитися владою зі жодною із лівих українських партій, які визнали радянську форму влади і чимало зробили для її поширення в Україні. Проте, з огляду на ситуацію, що склалася в Україні, до співпраці залучали представників інших політичних сил, зокрема до ВУЦВК увійшли члени утвореної в 1919 р. Української партії лівих соціалістів-революціонерів (УПЛСР), об’єднаних навколо газети «Борьба», Української партії соціалістів революціонерів (УПСР, боротьбистів), друкованим органом яких була газета «Боротьба». Ці політичні партії продовжували відстоювати ідеї націонал-комунізму, наївно сподіваючись на створення у майбутньому комуністичної незалежної України. Частина членів КП(б)У прагнули надати більшовицькій владі в Україні національного характеру. Їхні погляди були відображені у творі Сергія Мазлаха і Василя Шахрая «До хвилі».

1. Коли було проголошено УСРР?

2. Який статус мала Україна де-юре, а який де-факто? Чому?

3. Які партії відстоювали націонал-комуністичні ідеї?

Мовою джерела. Сергій Мазлах, Василь Шахрай «До хвилі»:

«Україна може бути лише самостійною!.. Для робітниче-селянської України, розуміється. Як і для Совітської Росії — ми так гадаємо... Поруч з радістю поширення революції є ще інші нотки: Росія вертається у свої довоєнні межі... Революція є спробою завоювання продукційних сил ... на поліпшення життя працюючих мас, на усунення протиріч між капіталом і працею шляхом знищення капіталу... Пролетаріат яко найнижчий клас в державі не може дійти до свого права іншим шляхом окрім демократії... Поки не вирішимо національного питання, пока одна нація пануватиме, а інша мусить коритись, до тих пір ще немає соціалізму, навіть при соціалізуванні засобів виробництва... Відносно України, т. Ленін ...може бути зараз лише дві відповіді: 1) або самостійна Україна — тоді повинен бути і «свій» уряд і «своя» партія; 2) або Україна - се «Південна Росія».

1. Проаналізуйте документ, визначте риси націонал-комунізму.

2. Політика «воєнного комунізму».

Як і в більшовицькій Росії, економічна політика українського більшовицького уряду називалася «воєнним комунізмом». Її почали здійснюватися в Україні з 1919 р., і вона передбачала впровадження системи надзвичайних заходів для управління економікою з метою утвердження при владі. Складовими елементами «воєнного комунізму» були: одержавлення економіки, припинення товарно-грошових відносин, запровадження продрозкладки, тобто примусового вилучення продовольства у селянства, зрівняльної оплати праці, загальної трудової повинності, скасування комунальних платежів, оплати за проїзд у громадському транспорті тощо. Фактично йшлося про насильницький злам існуючої в Україні економічної системи, яка ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. їх намагалися замінити централізованим управлінням, введенням прямого, без посередництва грошей, продуктообміну, здійснювати який мали чиновники через запровадження мобілізацій та примусової праці. В уявленні багатьох більшовиків, як рядових, так і вищих керівників, це й був комунізм - справедливий суспільний лад для трудящих, де не було ні багатих, ні бідних, а усі ставали рівними.

Здійснюючи політику «воєнного комунізму», влада націоналізувала в Україні більшість промислових підприємств і транспорт. Приватні заводи і фабрики мали дотримуватися цін, що встановлював Раднарком РСФРР. Запровадили державну монополію на торгівлю найважливішими товарами — цукром, чаєм, сіллю, вугіллям, металом тощо. Одержавлення промисловості остаточно розладнало ринковий механізм, ліквідувало приватну ініціативу, звело до мінімуму товарно-грошові відносини. Така система прискорювала економічний безлад. Майже повністю був припинений видобуток вугілля, не працювало більшість заводів і фабрик, у скрутному становищі опинився залізничний транспорт через відсутність палива та грошей. Промислові товари і речі широкого вжитку зникли з ринку. Гроші знецінилися, розвивалися примітивні форми мінової торгівлі.

Світлина часів «воєнного комунізму»

Не кращим було становище у сільському господарстві, де більшовики заборонили оренду землі, використання найманої праці, пробували запровадити колективні форми господарювання (комуни). Намагаючись забезпечити продовольством міста і армію, влада ввела продрозкладку, тобто селян примусово зобов’язали здавати запаси зерна та інших продуктів за державними, украй низькими цінами.

Натомість ринкову торгівлю цими товарами заборонили і розглядали як спекулятивну. Тобто у селян фактично конфісковували товар. Для вилучення продовольства створювали спеціальні «продовольчі загони» (продзагони). У липні 1919 р. в Україні діяло 46 таких загонів чисельністю 1,5 тис. бійців, сформованих переважно з робітників Москви, Петрограда та інших міст. За такої аграрної політики ринковий обмін між містом і селом із звичної, буденної операції перетворився на криваву битву за хліб, яку більшовики вважали частиною класової боротьби, необхідної для перемоги соціалістичної революції. Проте від запровадження продрозкладки хліба у містах майже не додалося. Було зібрано лише 8 млн пудів зерна замість запланованих 140 млн. Однак, щоб одержати таку мізерну для українського ринку кількість зерна, владі довелося утримувати великий продовольчий апарат управління з десятків тисяч осіб. Отже, впровадження політики «воєнного комунізму» призвело до господарської розрухи, формування адміністративних методів управління.

1. Назвіть причини впровадження політики «воєнного комунізму».

2. Визначте сутність «воєнного комунізму».

3. Які наслідки політики «воєнного комунізму» на селі?

Мовою джерела. «Держава і революція». В. Ленін:

«Диктатура є влада, яка спирається на насильство, не зв’язана ніякими законами. Держава - це ми, ... робітники, ми, комуністи... Про національну культуру взагалі можуть говорити тільки клерикали або буржуа. Трудящі маси можуть говорити тільки про інтернаціональну (міжнародну) культуру всесвітнього робітничого руху. Тільки така культура означає повну, справжню рівноправність націй, відсутність національного гніту, здійснення демократії. Тільки єдність і злиття робітників усіх націй у боротьбі проти капіталу веде до розв’язання національного питання».

1. Опираючись на документ, визначте сутність більшовизму.

Мовою джерела. З промови Л. Троцького:

«Поступливість, слабкодухість історія ніколи нам не пробачить. Якщо дотепер ми знищили сотні й тисячі, то нині настав час створити організацію, апарат, який, якщо доведеться, зможе знищити десятки тисяч. У нас нема часу, нема змоги вишукувати справжніх, активних наших ворогів. Ми змушені стати на шлях знищення фізичного всіх класів, усіх груп населення, звідки можуть вийти можливі вороги нашої влади... знищуючи масово ... інтелігенцію, ми знищуємо і необхідних нам спеціалістів, учених, інженерів, лікарів...»

1. У чому автор документа вбачає місію більшовиків?

3. Антибільшовицький рух. Холодноярська республіка. Червоний терор.

Утвердившись вдруге при владі в Україні, більшовики продовжили попередню політику, яку не сприймало населення і яка посилила антибільшовицький опір. «Воєнний комунізм» та методи його впровадження викликали незадоволення серед населення і сприяли розгортанню потужного повстанського руху. Очільник Раднаркому України X. Раковський заявляв, що упродовж березня-червня 1919 р. в Україні відбулося 328 антибільшовицьких повстань під національно-визвольними гаслами проти комісарів та їхнього терору. Політика «воєнного комунізму» швидко підірвала бойовий дух більшовицьких військ в Україні, основою яких були селяни.

У травні 1919 р. спалахнуло одне з найбільших антибільшовицьких повстань на чолі із генералом Никифором Григор’євим, у минулому отаманом військ УНР, а після переходу на бік більшовиків — героєм взяття Одеси і кавалером ордена Червоного Прапора. Приводом до повстання стало обурення бійців його дивізії, які, звільнивши Одесу від військ Антанти, повернулися додому для відпочинку і побачили, що продзагони пограбували їхні села. Н. Григор’єв засудив політику «комісарів» і закликав формувати повстанські загони, а сам повів військо (15 тис. осіб) на Катеринослав, Полтаву. Під його контролем опинилися Миколаїв, Умань, Черкаси. Наприкінці травня 1919 р. владі все ж таки вдалося придушити це повстання. Водночас військо отамана Зеленого (справжнє ім’я та прізвище — Данило Терпило) захопило майже весь південь Київщини, пароплави на Дніпрі, перетворивши їх на плаваючі фортеці, що блокували підвіз боєприпасів та підкріплень більшовикам. Основною силою повстанського руху були селяни. Виникла низка самоврядних селянських республік, більшість із яких прийняли українські національні символи. У них встановили власну адміністрацію, організували збройні загони та не допускали на свою територію червоногвардійців. Однією з найпотужніших була Холодноярська республіка з центром у Мотрониному монастирі під Чигирином. Полк гайдамаків Холодного Яру від лютого 1919 р. виступив на підтримку Директорії і брав участь у низці антибільшовицьких повстань. Очолили повстанців (15 тис. осіб) брати Василь, Петро та Олекса Чучупаки, а після їхньої загибелі у протистоянні з більшовиками — інші отамани.

Влада приборкувала протести з небаченою жорстокістю, назвавши свою політику «червоним терором». її здійснювала Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та службовими злочинами (ВУЧК), яку в народі прозвали «чрезвичайка». Людей карали не лише за їхні погляди, а й за належність до «експлуататорських класів». Один із очільників ВУЧК Мартин Лаціс інструктував підлеглих: «Не шукайте в справі звинувачувальних доказів: чи повстав він проти Рад із зброєю або на словах... ви повинні його запитати, до якого класу він належав, яка у нього освіта і яка його професія. Ці питання повинні визначити долю звинуваченого, і в цьому зміст і суть «червоного терору». Жертвами більшовицького насилля стали, зокрема: художник Олександр Мурашко, поет Григорій Чупринка, композитор Микола Леонтович. Режим, назвавши себе робітничо-селянським, страчував тисячі незгодних із його політикою робітників і селян. Правові норми чекісти не брали до уваги. На першому місці у встановленні вини підозрюваного стояла «революційна доцільність». Політика «червоного терору» свідчила про слабкість більшовицького режиму в Україні та відсутність його підтримки з боку населення.

1. Коли відбулося повстання, кероване Н. Григор’євим? Визначте його причини.

2. Назвіть райони наймасовіших виступів селян. Хто їх очолив?

3. Визначте сутність політики «червоного терору».

Коли в Україні розгорнулося антибільшовицьке повстання під проводом Н. Григор’єва,...

в Туреччині почалась війна за незалежність.

Тема практичної: Більшовизм та український націонал-комунізм: порівняльна характеристика. Опрацюйте матеріал параграфа та цитати з писемних джерел. Дайте письмові відповіді на запитання: 1. Які політичні партії підтримували ідеї більшовизму, а які — націонал-комунізму? 2. Яку мету ставили перед собою більшовики і націонал-комуністи? В яких документах це було юридично закріплено? 3. Визначте спільне й відмінне у поглядах більшовиків і націонал-комуністів.

Сергій Мазлах, Василь Шахрай «До хвилі»: 

http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/1058/file.pdf

Фільм «Козаки Холодного Яру проти ЧК 01»: 

https://www.youtube.com/watch?v=PHDxsbJ4Y0g

Підсумуйте свої знання

1. Запам’ятайте дати і події, пов’язані з ними:

- 6 січня 1919 р. — проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР);

- 10 березня 1919 р. — прийнято Конституцію УСРР;

- травень 1919 р. — спалахнуло повстання під проводом Н. Григор’єва.

2. Поясніть значення понять: Рада Народних Комісарів, ревкоми, комітети бідноти (комбіди), борьбисти, боротьбисти, націонал-комуністи, «воєнний комунізм», «червоний терор».

3. Підготуйте історичну довідку на тему: «Зміст, методи, наслідки «воєнного комунізму».

4. Заповніть таблицю «Антибільшовицький рух у 1919 р. в Україні».

Дата повстання	Ватажки повстання	Територія, охоплена повстанням	Особливості перебігу

Зв'язок з викладачем:

Електронна адреса:  larapronchakova@gmail.com 

Viber   https://invite.viber.com/g2=AQBxgYiwUTqOVEs4hIIabi8bB035I8VFjf6vWqO3OIx42XSJDOzdk3sigyzLG5eK