Гз - 19 Підготовка до ЗНО. Історія України

 

Гз - 19 1/9

ПЛАН РОБОТИ

з предмета Підготовка до ЗНО. Історія України

зі здобувачами освіти 

на період карантину 

 30.11.2020

Розділ 4. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності

Урок 16. Нові тенденції розвитку культури 1917-1921рр.

• Коли в Наддніпрянщині виникли «Просвіти»?

• Назвіть університети, створені у Російській імперії.

• Яку політику вела Російська імперія щодо української мови?

1. Суперечливі процеси розвитку культури.

Події 1914-1921 рр. неоднозначно вплинули на розвиток культури. Велика війна поклала край існуванню Російської й Австро-Угорської імперій. Українці отримали історичний шанс утворити суверенну державу. Боротьба за незалежність сприяла духовному піднесенню в суспільстві й створила небачені до цього можливості для відродження національної культури. Науковці, митці, освітяни не могли залишатись осторонь цих подій. Почали активно діяти національні культурно-освітні організації — «Просвіти», члени яких створювали бібліотеки, хорові колективи, лекторії, налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, журнали. В їхній роботі брали участь відомі українські прозаїки, поети, композитори, співаки, актори. З часом, під впливом бурхливих подій, цілеспрямованої діяльності політичних партій, робота «Просвіт» стала виразніше політичною. Вони залучали до визвольної боротьби тисячі раніше байдужих до національної справи українців. Натомість спроба більшовиків перетворити «Просвіти» на осередки комуністичного виховання виявилася невдалою, відтак у 1921 р. їхню діяльність припинили.

Умови воєнного часу, жорстоке соціальне протистояння, національно-визвольна боротьба політизували свідомість усіх соціальних груп, розколювали суспільство на ворожі табори, що спотворювало світосприймання людей і формувало складну й суперечливу культурно-ідеологічну обстановку. Це порушувало природний хід культурних процесів, нехтуючи органічно властивими їм загальнолюдськими гуманістичними тенденціями. У суспільстві панували нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя.

Оголошення Ради Товариства «Просвіта»

1. Проаналізуйте інформацію, подану в оголошеннях. Чи можна вважати, що «Просвіти» працювали над розвитком української національної ідеї?

Значні зміни відбулись у середовищі інтелігенції, тієї соціальної групи, яка була безпосередньо пов’язана з розвитком культури. Вона втратила традиційні джерела існування, а інтелектуальна праця — свою престижність. Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвою побутових негараздів, а надмірна політизація штовхала її представників у епіцентр політичної боротьби, що супроводжувалась особливо великими жертвами. Тому втрати серед освічених людей у 1917-1921 рр. були значними. Водночас тисячі висококваліфікованих фахівців, учених, діячів культури емігрували за кордон. Натомість інтелігенція інтенсивно поповнювалася за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. У таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідних, властивих лише цій історичній добі проявів та форм.

1. Як називалися національні культурно-освітні товариства? Чим вони займалися?

2. Яку політику в сфері культури вели режими, що утверджувались при владі?

3. Які зміни відбулись у середовищі інтелігенції?

2. Українізація освіти. Політика більшовиків у освітній галузі.

Період 1914-1920 рр. означений докорінними змінами в освіті, які визначалися руйнацією в Україні старої системи народної освіти, пошуками її нових форм, що відповідали б характеру і завданням політичних режимів.

Українізацію освіти проводили УHP, Українська Держава. Розбудову української школи започаткувала УЦР. Засноване з її ініціативи Українське товариство шкільної освіти на чолі з відомим науковцем і педагогом Іваном Стешенком, у минулому учасником громадівського руху, не лише створювало українські школи, а й домоглося від Тимчасового уряду дозволу на впровадження української мови в інших навчальних закладах. За порівняно короткий період було розроблено план українізації школи, на приватні та державні кошти засновано 53 гімназії, укладено навчальні програми для початкових шкіл. Українські учителі утворили Всеукраїнську учительську спілку. Для організації методичної допомоги, професійних порад учителям видавали часопис -«Вільна Українська школам. Українізація шкільної справи тривала й у період Гетьманату. Прагнучи уникнути конфліктів із батьківськими комітетами, Міністерство народної освіти утрималося від реорганізації російських шкіл, у них лише впровадили українську мову, історію і географію України як обов’язкові предмети. Кілька мільйонів підручників було надруковано українською мовою. Наприкінці врядування гетьмана П. Скоропадського в Україні діяло 150 українських гімназій. Оскільки українізацію шкіл, особливо початкових, гальмувала насамперед нестача кваліфікованих педагогів, в учительських семінаріях запровадили вивчення української мови. За доби Директорії школи українізували ще інтенсивніше, але у зв’язку зі швидким перебігом політичних подій закріпити результати не вдалось. У 1919 р. українізацію народної освіти призупинили.

Перший загально-педагогічний часопис

Нову школу прагнули створити й більшовики, але відкидаючи як дореволюційний досвід, так і надбання українських урядів. Більшовицька влада звертала основну увагу на соціальне реформування школи, підпорядкування її завданням «комуністичного виховання». Згідно з цим історію, літературу, інші гуманітарні дисципліни запропонували викладати на засадах ідей соціалізму. Скасували навчання Закону Божого. Уряд УСРР, копіюючи відповідні акти у галузі народної освіти в Росії, намагався започаткувати «самообслуговуючу школу-комуну, яка ґрунтувалася на вільному вихованні». Передбачали також скасування п’ятибальної системи в оцінюванні знань учнів. Ці сумнівні нововведення, від яких згодом довелося відмовитися, були зумовлені спробами впровадити «воєнно-комуністичні» засади в усі форми суспільного життя. У липні 1919 р. Раднарком УСРР прийняв «Положення про єдину трудову школу Української СРР», за яким у республіці впроваджували обов’язкове безплатне навчання для всіх дітей віком від 7 до 16 років. Із 1920 р. усі початкові й середні державні, громадські та приватні школи України реорганізовували в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два ступені: 1-4 класи та 5-7 класи. Після закінчення семирічки випускники могли продовжувати навчання у середніх професійно-технічних школах. Того ж року більшовики почали впроваджувати у школах навчання українською мовою. Незважаючи на воєнний час, зуміли налагодити систему освіти. Однак загальна ситуація була, як і раніше, невтішною. Близько 1 млн дітей залишалося поза школою, а сотні тисяч записаних у відповідні класи, за умов голоду і розрухи не відвідували заняття. Майже усі шкільні приміщення потребували невідкладного ремонту, на який не вистачало коштів. Чимало шкіл не були готові до роботи, і їм довелося закритися. Поряд з цим, більшовицька влада розпочала кампанію подолання неписьменності серед дорослого населення. З цією метою в 1921 р. була утворена Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби із неписьменністю, яку очолив голова ВУЦВК Г. Петровський.

1. Чому 1914-1921 рр. можна вважати періодом докорінних змін в освіті?

2. Які політичні режими займались українізацією освіти? У чому це проявлялося?

3. Як більшовики реорганізовували систему освіти?

3. Вища школа. Стан науки. Утворення Української Академії наук.

Складні й суперечливі процеси відбувались у вищій школі. План заснування вищих навчальних закладів із українською мовою навчання розробила УЦР. За доби Гетьманату 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрили перший державний український університет у Києві, одночасно розпочав працювати український історико-філологічний факультет у Полтаві як перший крок до створення Полтавського українського університету; 22 жовтня відкрили український університет у Кам’янці-Подільську. В умовах більшовицької влади реорганізували систему вищої освіти, до якої більшість студентів і викладачів вишів поставилися насторожено. Постановами Раднаркому УСРР були ліквідовані права і привілеї, надані дипломами про вищу освіту, скасовані вчені ступені та звання, для всіх запроваджена єдина посада — викладач, для молодших викладачів — асистент. За новими правилами, вступ до вищої школи став вільним і не потребував свідоцтва не лише про середню, а й будь-яку освіту взагалі. Особливо це стосувалося робітників і селян, котрі брали активну участь у революційній боротьбі. Для них відмінили вступні іспити, скасували плату за навчання, а студенти отримували стипендію. Оскільки їх звільняли від призову до Червоної армії, пролетарська молодь іноді зловживала своїми правами і записувалася до вищої ніколи тільки для того, щоб уникнути військової служби. Задля підготовки робітничої і селянської молоді до вступу у виші відкривали робітничі факультети (робітфаки). І хоча серед прийнятих до вищих навчальних закладів у ці роки було чимало талановитих молодих людей, які згодом стали видатними вченими, інженерами, діячами культури, оволоділи іншими професіями, загальний рівень підготовки більшості вступників, особливо зарахованих у 1919 і 1920 рр., залишався надзвичайно слабким. В умовах голоду й розрухи їм доводилося більше думати про виживання, ніж про навчання. Недостатньою виявилась і матеріальна база вишів.

Урочистості при відкритті університету в Кам’янці-Подільську. 1918 р.

Знизився рівень викладацького складу, який часто поповнювали малокомпетентні, нерідко випадкові люди, які не мали досвіду роботи у вищій школі.

Складними виявилися умови життя і праці для наукового середовища. Незважаючи на неспокійний час, продовжили наукову діяльність відомий хімік Лев Писаржевський, філолог, історик і сходознавець Агатангел Кримський, історики Дмитро Баталій, Владислав Бузескул, гідромеханік Георгій Проскура, математики Дмитро Граве і Михайло Кравчук. Водночас частина вчених, насамперед тих, які активно прилучилися до політичної боротьби, залишила Україну, рятуючись від переслідувань і голодної смерті. Багато з них продовжили наукову роботу в еміграції.

24 листопада 1918 р., за Гетьманату, було урочисто відкрито Українську Академію наук (УАН). Її очолив учений зі світовим ім’ям Володимир Вернадський. Першими дійсними членами (академіками) були обрані В. Вернадський (президент), А. Кримський (неодмінний секретар), Д. Баталій, М. Кащенко, В. Косинський, О. Левицький, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, Ф. Тарановський, С. Тимошенко, М. Туган-Барановський, П. Тутковський. Більшість із них працювала в Науковому товаристві імені Шевченка у Львові та Українському науковому товаристві у Києві. Своєю подвижницькою діяльністю вони підготували створення Академії наук. За більшовицької влади особовий склад УАН частково змінився, позаяк деякі видатні учені-академіки опинилися в еміграції. Академія наук складалася з історично-філологічного, фізико-математичного і соціально-економічного відділів. При УАН діяла Національна бібліотека, працювала Комісія з вивчення природних багатств України під орудою В. Вернадського. У 1919-1920 рр. учені розробили найновіші правила українського правопису. У цей час розпочали академічне видання творів Тараса Шевченка.

1. Які зміни відбулись у вищій школі за більшовицької влади?

2. Назвіть імена відомих науковців, які залишилися працювати в Україні.

3. Коли було відкрито УАН? Хто її очолив?

Наталя Осадча (1891-1982) зростала у сім'ї щирих українців. Батько селянин, який самотужки здобув освіту, був очільником кооперативного руху на Конотопщині. Мати — учителька, яка відбула п’ятирічне заслання у Сибіру, а згодом вивчилася на лікарку. Тож і Наталя завжди виявляла активну громадянську позицію. Під час навчання у Київській жіночій гімназії долучилася до діяльності таємних гуртків, збирала пожертви для Червоного Хреста, потерпілим від єврейських погромів. Згодом вступила на фізико-математичний факультет Київських вищих жіночих курсів, але у зв’язку з одруженням та переїздом до Сімферополя перервала навчання. Працювала у Природничому музеї Таврійського губернського земства, а також була співробітником ботанічної секції Кримського товариства природників. Після вислання з Криму подружжя переїхало до Харкова. Тут Наталя Осадча-Яната і здобула фах ботаніка вищих рослин. У колі її наукових зацікавлень — лікарські рослини, а також ботанічна номенклатура й термінологія. Загалом дослідниця обстежила 158 місцевостей, занотувала народні назви рослин, нанесла їх на карту України. З 1921 р. Наталя й Олександр працювали у ВУАН. У 1930-х рр. чоловік був репресований, тож під час війни Наталя Осадча-Яната з донькою та зятем виїхали у Німеччину, а звідти — до США.

1. Назвіть ключові події української історії, які вплинули на життєвий шлях Наталі Осадчої-Янати.

Коли в Україні зусиллями Гетьманату було відкрито український університет у Кам’янці-Подільську, ...

в Австро-Угорській імперії у Львові було створено Українську Національну Раду, яку очолив Кость Левицький.

Фільм «В. І. Вернадський. У пошуках живої речовини»: 

https://www.youtube.com/watch?v=NkNwzWXhD84.

Фільм «Феномен у європейській та українській культурі — Агатангел Кримський»: 

https://www.youtube.com/watch?v=oYGtj3Aem-U

Підсумуйте свої знання

1. Запам’ятайте дати і події, пов’язані з ними:

- 6 жовтня 1918 р. — відкрито перший державний український університет у Києві;

- 22 жовтня 1918 р. — відкрито український університет у Кам’янці-Подільську;

- 24 листопада 1918 р. — відкрито Українську Академію наук (УАН);

- липень 1919 р. — Раднарком УСРР прийняв «Положення про єдину трудову школу УСРР»;

- 1921 р. — утворено Всеукраїнську надзвичайну комісію з боротьби із неписьменністю.

2. Поясніть значення понять: «Просвіта», робітфаки, УАН.

3. Підготуйте історичну довідку на тему: «Українська Академія наук — початок діяльності».

4. Проаналізуйте розвиток освіти в 1917-1920 рр. Визначте позитивні й суперечливі тенденції розвитку.

Зв'язок з викладачем:

Електронна адреса:  larapronchakova@gmail.com 

Viber   https://invite.viber.com/g2=AQBxgYiwUTqOVEs4hIIabi8bB035I8VFjf6vWqO3OIx42XSJDOzdk3sigyzLG5eK  

Розділ 4. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності

Урок 17. Підсумкове узагальнення знань та умінь учнів

1. Розставте перелік подій у хронологічній послідовності, складіть хронологічну таблицю.

Чортківська офензива; Варшавська угода; Перший Зимовий похід армії УНР; заснування Української Академії наук; проголошення Акта злуки УНР та ЗУНР; Хотинське повстання; Листопадовий зрив у Львові; скликання Трудового конгресу в Києві.

2. Попрацюйте з логічними ланцюжками. З’ясуйте, яке з понять зайве і чому.

A) приватизація; воєнний комунізм; продовольча розкладка; реквізиція.

Б) боротьба з неписьменністю; робітничі факультети; «Просвіта»; трудова семирічна школа.

B) «Київська катастрофа»; денікінський режим; націонал-комунізм; російський шовінізм.

Г) лінія Керзона; Закарпаття; Паризька мирна конференція; українсько-польська війна.

3. Виконайте завдання за історичною картою:

а) визначте територію Української Держави періоду Гетьманату Павла Скоропадського;

б) окресліть декларовані Актом злуки межі УНР;

в) простежте напрямок Другого Зимового походу Армії УНР;

г) локалізуйте територію УНР згідно з Варшавським договором.

4. Пригадайте, з якими політичними режимами пов’язані «червоний» та «білий терор». Визначте їхні передумови, зміст і наслідки для України.

5. Порівняйте, які ознаки державності були притаманні УНР за доби Центральної Ради, Українській Державі за Гетьманату, УНР за періоду Директорії, ЗУНР, використовуючи такі критерії: територія, апарат публічної влади, фінансова система; нормативно-правова база; державна символіка.

6. Проаналізуйте, як на українську культуру та повсякденне життя українців впливали події 1914-1921 рр.

7. Поміркуйте, чому боротьба українців за відновлення національної державності завершилася поразкою. Чи був можливий інший сценарій розвитку подій? Відповідь обґрунтуйте.

8. Попрацюйте з характеристиками історичних особистостей, поданих нижче та розміщених у § 12 (Павло Скоропадський), § 14 (Симон Петлюра), § 15 (Євген Петрушевич). Стисло, одним реченням, вкажіть, який внесок зробили у вітчизняну історію ці історичні постаті, чим вони уславилися. Займіть позицію: чи спроможна одна людина змінити хід історії?

Марко Безручко (1883-1944)

Народився у м. Великий Токмак на Херсонщині.

Закінчив учительську семінарію, Одеське юнкерське училище, Миколаївську академію Генерального штабу в Петербурзі. Під час Першої світової війни був начальником штабу піхотної дивізії. В 1917 р. брав участь у створенні частин української армії. При гетьмані П. Скоропадському служив у Генеральному штабі. Не погоджувався з політикою гетьмана щодо засилля російських монархістів у армії. Тому під час протигетьманського повстання перейшов на бік Директорії. Служив начальником оперативного відділу Генерального штабу Армії УНР, займався розвідкою та контррозвідкою. З 1919 р. був начальником штабу і членом Стрілецької ради Корпусу січових стрільців. У 1920 р. очолив шосту стрілецьку дивізію січових стрільців, яка разом з поляками брала участь у визволенні Києва від більшовиків. Проявив військовий талант, розгромивши війська більшовиків під орудою С. Будьонного під Замостям (Польща), таким чином допоміг полякам врятуватися від більшовизму. До 1924 р. проживав у таборі для інтернованих. Після ліквідації таких таборів працював у Картографічному інституті Війська Польського у Варшаві, очолював Українське воєнно-історичне товариство і редагував альманах «За державність», який став цінним джерелом з історії національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Описав події, свідками яких був, у книгах: «Від Проскурова до Чорториї», «Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині». Помер у 1944 р. у Варшаві.

Нестор Махно (1888-1934)

Народився у с. Гуляйполе на Катеринославщині.

Навчався в Гуляйпільській початковій школі. У 1906 р. став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів». 1910 р. був засуджений до смертної кари за розбійницькі акції. Помилуваний, і до 1917 р. перебував у Бутирській тюрмі в Москві. Після Лютневої революції повернувся на Катеринославщину. Створив Селянську спілку, члени якої займались організацією місцевих рад. Сприяв установленню робітничого контролю на підприємствах, проведенню виборів до земств. Впродовж 1917 р. займав посаду голови земства й голови з’їзду Рад. У 1918 р. організував загін, який виступив проти уряду П. Скоропадського та німецьких військ. Загалом Н. Махно виступав проти будь-якої влади: і проти Директорії, і проти більшовиків, хоча й допоміг Червоній армії розбити війська А. Денікіна та П. Врангеля. Від листопада 1920 р. до серпня 1921 р. загони під його керівництвом запекло воювали проти більшовиків. Наприкінці серпня 1921 р. разом із 77 бійцями перейшов кордон з Румунією. У квітні 1925 р. переїхав до Франції. Помер у 1934 р. у Парижі.

Михайло Омелянович-Павленко (1878-1952)

Народився в м. Тифліс, Грузія.

Закінчив академію Генерального штабу. В роки Першої світової війни очолював штаб корпусу. Третього березня 1917 р. вивів юнкерів Одеської школи, яку очолював, під українськими прапорами на велелюдну міську маніфестацію. Активний учасник Української революції, займався українізацією армії, організацією Вільного козацтва, створенням українських військових установ. Перебував на командних посадах в Армії УHP та збройних силах Української Держави. В грудні 1918 р. на прохання уряду ЗУНР очолив війська УГА. Після проголошення Акта злуки служив у штабі Головного отамана С. Петлюри. Керував Армією УНР, коли вона з боями виривалася з «трикутника смерті». Очолив Перший Зимовий похід військ УНР по тилах Червоної і Білої армій. Перебуваючи в еміграції, заснував і очолив Музей визвольної боротьби у Празі, очолював Товариство колишніх вояків УНР, виконував обов’язки військового міністра УНР в екзилі, написав мемуари «На Україні». Помер 1952 р. в Парижі.

Олександр Удовиченко (1887-1975)

Народився у Черкаській волості на Орловгцині.

Закінчив Військово-топографічне училище, Миколаївську військову академію в Петрограді. Під час Першої світової війни служив у Бессарабському пішому полку, в штабі Південно-Західного фронту. Після революції 1917 р. брав участь в українізації 3-го Кавказького корпусу. Очолював Українську корпусну раду, штаб Гайдамацького коша Слобідської України, 3-й Гайдамацький полк Армії УНР. Від березня 1919 р. керував штабом Гуцульського коша Дієвої армії УНР, 16-м піхотним загоном Української Галицької армії, який складався з наддніпрянців і був перейменований на Третю окрему стрілецьку дивізію. В жовтні 1919 р. потрапив у полон до білогвардійців, зумів утекти. Був генеральним інспектором Армії УНР, членом Вищої військової Ради УНР. В еміграції очолював Товариство воїнів УНР, був міністром військових справ виконавчого органу Української національної ради, віце-президентом УНР в екзилі. Написав історичні праці «Україна у війні за державність», «Третя залізна дивізія». Помер 1975 р. у Франції.

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

Код доступу 4345842

Потрібно використати цей код, відкривши посилання join.naurok.ua

Завдання необхідно виконати до  10 грудня 14:00

Зв'язок з викладачем:

Електронна адреса:  larapronchakova@gmail.com 

Viber   https://invite.viber.com/g2=AQBxgYiwUTqOVEs4hIIabi8bB035I8VFjf6vWqO3OIx42XSJDOzdk3sigyzLG5eK  

Е - 20 Історія України. Підготовка до ЗНО.

 

Е - 20 1/9

ПЛАН РОБОТИ

з предмета Підготовка до ЗНО. Історія України

зі здобувачами освіти 

на період карантину 

27.11.2020

Тема 11. Українські землі в ІІ пол. ХVІІІ ст.

Урок 11.  Лівобережна та Слобідська Україна. Правобережжя та західноукраїнська землі  у ІІ пол. ХVІІІ ст

                                                                     

 І.ОПРАЦЮВАТИ:

 

1. Відновлення гетьманства 1750 р. Гетьман Кирило Розумовський

Після смер­ті гетьмана Д. Апостола в 1734 р. вибори нового гетьмана України було заборонено, а вся влада в Гетьманщині була передана «Правлінню гетьманського уряду», який усіляко обмежував права козаків. Серед населення Гетьманщини зріло невдоволення. Загроза війни проти Пруссії та йомовірною необхідністю використати у разі такої війни військовий потенціал Гетьманщини вимагала розширення прав українського козацтва. Більше того, потреба відновлення економічно-стратегічного потенціалу України та використання його у майбутніх війнах з Туреччиною, всі ці причини сприяли тому, що офіційний Петербург переглянув свою політику стосовно України.

Мал. 1. Гетьман К. Розумовський

Сподівання на покращення становища бу­ли пов'язані зі сходженням на імператорський престол доньки Петра І Єлизавети Петрівни. Такі сподівання базувалися на тому, що серед оточення імператриці було чимало українців, а Олексій Розумовський був її фаворитом. Згідно з розпорядженням Єлизавети, у березні 1750 р. в Глухові розширена старшинська рада обрала гетьманом Кирила Розумовського (1728— 1803рр.). Ставши гетьманом, К. Розумовський домігся підпорядкування собі Запорожжя, а згодом Києва. Отримав право самостійно призначати полковників та роздавати землі. Відновив традицію скликання старшинських рад (з'їздів), які набирали значення станово-представницького органу. Почалося відновлення Батурина, який знову став гетьманською резиденцією.

Впродовж 1760—1763 рр. провадилась судова реформа, що започат­кувала розмежування влади за ознакою владних повноважень: на ви­конавчу й судову. Вищою судовою інстанцією став Генеральний суд, у складі якого, окрім двох генеральних суддів, перебували виборні особи (по одній від полку). У свою чергу, полки (їх налічувалося десять) поділялися на два судові повіти, у яких створювалися зем­ський (для розгляду цивільних справ) і підкоморський (для розгляду межових справ) суди; у кожному полку створювався також гродський (для розгляду кримінальних справ) суд, на чолі якого стояв пол­ковник. Судді обиралися старшиною.

К. Розумовський здійснив реформи в армії та освіті. Так, усі козаки відтепер мали однакове озброєння (рушниця, шабля, спис) та уніформу — синій мундир із червоним коміром, білі штани й різ­нокольорові шапки. Упорядковувалася і вдосконалювалася артилерія. В усіх полках відкривалися школи для навчання козацьких дітей. Гетьман також мав намір відкрити університети в Києві та Батурині. Такі дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який не прагнув посилення української автономії, так вже в 1754 р. з'явилася низка указів, що обмежували повноваження гетьманського уряду, зокрема Розумовський втратив право призначати полковників, натомість міг лише пропонувати кандидатів. Про зовнішні зносини з іноземними державами навіть не могло бути і мови. 

Незважаючи на це, гетьман робить спробу запровадити спадкове гетьманство, в 1763 р. на Старшинській раді було схвалено 23 пункти, які лягли в основу чолобитної з проханням закріпити гетьманство за родом Розумовських. Такі дії гетьмана не могли не обурити нову імператрицю Катерину ІІ, яка змусила Розумовського зректися булави, що відбулось в жовтні 1764 р. Імператорським маніфестом від 10 листопада та указом Сенату від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського позбавили гетьманства. Натомість для управління Гетьманщиною було створено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.

2. Ліквідація решток автономоного устрою Гетьманщини

Ліквідація козацького устрою на Слобожанщинці. В другій половині XVIII ст. Російська імперія взяла курс на уніфікацію та остаточне поглинання українських земель. Першими нову політику на собі відчули жителі Слобожанщини. Хоча більшість населення Слобідської України були українцями й в краї панувала полково-сотенна система управління, проте ключові посади, як правило, займали росіяни, яких призначав уряд.  Одночасно з ліквідацією Гетьманщини російський уряд почав реформувати й Слобідську Україну. У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини. На землях краю було створено  Слобідсько-Українську губернію. Козацькі полки реорганізувалися у регулярну армію: більшість заможних козаків наказним порядком перевели в гусари, а решту – в селянський стан. Старшина одержала офіцерські чини і статус дворянства. Одночасно уряд розпочав наступ на культуру, мову й національні традиції українців. 

Ліквідація гетьманщини. У 1761 р. померла імператриця Єлизавета Петрівна. На престол зійшов Петро III. Пробувши імпе­ратором лише декілька місяців, він устиг роздратувати всіх своєю політикою. Проти нього склалася змова, у результаті якої його бу­ло усунуто від влади і вбито. Імператрицею була проголошена його дружина Катерина II. К. Розумовський прийняв найактивнішу участь у заколоті, та це не вплинуло на прагнення нової імператриці лікві­дувати автономію Гетьманщини. 10 листопада 1764 p . вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні. У наступні роки К. Розумовський жив у російській столиці або за кордоном. Для управління землями колишньої Гетьман­щини була створена Друга Малоросійська колегія, яку очолив П. Рум'янцев. Колегія складалася з чо­тирьох російських чиновників і чотирьох генераль­них старшин. Основне завдання колегії полягало в ліквідації українських державних інституцій та утворенні натомість російських. Впродовж 1766—1768 pp. колегія підпорядкувала собі всі центральні установи Гетьманщини.

Першим кроком нового генерал-губернатора бу­ло проведення в 1765—1767 pp. загальної ревізії зе­мельної власності (Генеральний, або Рум'янцевський опис). Були переглянуті та впорядковані податки. Замінено натуральні повинності грошовим податком. Щоб податки надходили регулярно, П. Рум'янцев намагався припинити селянські переходи. Він також налагодив регулярний поштовий зв'язок. Щоб збільшити кількісний склад козацького війська, він заборонив козакам ставати селянами чи міщанами. Він ліквідував виборність нижчої козацької старшини. Козаків позбавили традиційного суду. У той же час «для охорони на­родних прав» було запроваджено посади присяжних адвокатів при Колегії та Генеральному суді.

В 1781 р.  на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній - Київської, Чернігівської та Новогород-Сіверської. Кожна губернія поділялась на повіти. Глухів втратив статус столиці. Вже в 1783 р. указом Катерини ІІ на Лівобережжі та Слобожанщині запроваджувалось кріпацтво. Цього ж року було ліквідоване козацьке військо, десять козацьких і три компанійських полки перетворили на десять регулярних кінних карабінерських полків російської армії. Також на українське населення поширювалась система рекрутських наборів до російської армії. Політика уніфікації та денаціоналізації завершилась "Грамотою про вільність дворянства", яка зрівнювала українську козацьку старшину з російським дворянством. Таким чином, український народ на тривалий час втратив свою еліту, яка розченилась в загальноімперській і відстоювала виключно свої інтереси, які не могли суперечити інтересам імперії.

3. Ліквідація Запорізької Січі

Причини знищення Січі. Економічний комплекс причин полягав у неможливості існування фермерського господарства в рамках феодально-кріпосницької системи Російської імперії. Більше того, важливу роль відігравала і політична складова: існування республіканського демократичного устрою Запорізької Січі не могло співіснувати з монархічною системою управління в імперії. Соціальний блок причин полягав у тому, що в більшості випадків Січ  була колискою національно-визвольних рухів. Крім того, після ліквідації турецько-татарської загрози Січ втратила своє воєнно-стратегічне значення, натомість імперія прагнула поглинути козацькі землі.

Питання остаточного знищення Січі для імперського уряду було лише справою часу. По завершенні російсько-турецької війни під час повернення російських військ додому генерал Петро Текелія несподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. 4 червня російські війська непомітно зняли вартових і оточи­ли січову фортецю. Зваживши на нерівність сил, на той час на Січі було до 3 тисяч козаків, які не могли протисятояти царській армії, запорожці вирішили скласти зброю. Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. За наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, арителерію, скарб, клейноди і прапори. Всі будівлі на Січі були знищені та розграбовані.  Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським вельможам. Найгірша участь дісталась кошовому отаману Петру Калнишевському, якого було засуджено до ув'язнення в Соловецькому монастирі, де провів 25 років.

Мал. 2. Остання рада на Січі. В.Ковальов.  Олія. ХІХ ст.

Доля козаків після ліквідації Січі. Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тис.) після ліквідації Січі подалася до турецьких володінь. Вони просили ту­рецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ. Чимало козаків переселилося також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка, біля річки Тиси. Близько 8 тис. козаків-запорожців, які опинились тут, заснували Банатську Січ. Така ситуація стурбувала російський уряд. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам - запорожцям створити Військо вірних козаків, перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо.

Мал. 3. Доля козаків після ліквідації Запорізької Січі

4. Гайдамацький та опришківський рухи

Посилення соціально-релігійного гніту на Правобережжі зі сторони Варшави було зумовлене послабленням національного руху, так сейм 1717 р. ухвалив закрити всі православні церкви. Засилля польської шляхти викликало стихійний опір, борцями проти польських порядків називали гайдамаками. Вони виступали проти зубожіння одних та необмеженого збагачення іншиз, принизливої панщини та обтяжливих повинностей. Перший великий гайдамацький виступ 1734 р. на чолі з козаком Верланом охопив територію Брацлавщини та частини Волині. Але це повстання зазнала поразки, через неорганізованість та переважаючі сили каральних загонів. Проте вже в 1750 р. вибухуло нове повстання на чолі з Сухим, Письменним та Ляхом, географія повстання була набагато більша, включаючи і Поділля, але незважаючи на це виступ зазнав поразки.

Коліївщина. Причинами третього наймасовішого виступу гайдамаків стало засилля польської шляхти, яка виступила проти короля і в 1768 р. утворила Барську конфедерацію, суть якої полягала у протидії будь-яким поступкам некатоликам. Зібравши 10-тисячне військо конфедерати розпочали свій похід на Правобережжя, займаючись грабунками та переслідуваннями українського населення. Очолив повстання Максим Залізняк, який в травні 1768 р. почав звільняти від поляків Жаботин, Черкаси, Корсунь. В червні гайдамаки підішли до Умані - однієї з найпотужніших фортець на Правобережжі. Перехід Івана Гонти, який охороняв фортецю на сторону повсталих забезпечив успішний штурм Умані. Це викликало неабияке занепокоєння Варшави і вона звернулась по допомогу до Росії, російські каральні війська 27 червня оточили гайдамацьке військо та розбили його, Івана Гонту закатували, а Залізняка відправили в Сибір. Такі дії Росії пояснюються страхом перед поширенням гайдамаччини на Лівобережжя, саме тому вони і придушили Коліївщину.

Мал. 4. Олег Шупляк "Коліївщина", 2011 р.

Опришки. Опришками називали селян, які бралися за зброю, щоб позбутися панського гніту, вони застосовували тактику партизанської війни в Галичині, Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків датуються XVI ст. На початку 30-х рр. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті набув значного поширення, що змусило місцевих польських шляхтичів звернутись по допомогу до київського воєводи. Найбільшого апогею опришківський рух досягнув за Олекси Довбуша, його походи тривали протягом 1738-1745 рр.  Партизанська тактика забезпечила успішні дії Довбуша, але протистояти численним каральним загонам та поліції, селяни не могли. Саме тому, головну загрозу поляки вбачали саме в постатті Довбуша, який володів хорошими організаторськими здібностями, тому хто вб'є чи спіймає лідера опришків було обіцяно звільнення від усіх повинностей. Смерть Олекси Довбуша значно послабила опришків, але вони продовжували діяти.

5. Поділи Речі Посполитої та діяльність автономістів.

Національно-визвольні рухи значно послабили Річ Посполитої, загострювалось протистояння короля з шляхтою, що було наслідком недосконалості державного устрою Речі Посполитої. Перманенті війни, які вела Варшава значно виснажили її казну. Ослабленням Речі Посполитої вирішили скористатись її сусіди, Росія, Австрія та Пруссія, які претендували на землі, які знаходились у складі Речі Посполитої. Не могли минути поділи Польщі і українські території, які були в складі Речі Посполитої.

Мал. 5. Поділи Речі Посполитої

Діяльність автономістів. Частина козацької старшини не бажала миритися з ліквідацією козацького устрою і боролося за відновлення давніх українських прав. Групою автономістів, очоленою у 1787 р. Василем Капністом, було розроблено проект відновлення козацького війська. Проте російський уряд, розуміючи, що це перший крок до відновлення української автономії, відмовили у його втіленні. В цей час Російська імперія вела війну проти Туреччини, також були напружені відносини з Пруссією. Це спонукало автономістів діяти. У квітні 1791 р. до Берліна з Лівобережжя відправилася місія В. Капніста. Автономісти прагнули залучитися підтримкою Пруссії, якщо піднімуть повстання проти російського гніту. Проте Пруссія воліла розділити Річ Посполиту дипломатичних шляхом, не втягуючись у виснажливу війну з Російською імперією.

6. Особливості розвитку культури.

Освіта і книгодрукування. На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Подібні школи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати найнезаможніші прошарки населення. Середню освіту давали засновані в першій половині XVIII ст. Чернігівський, Харківський, Переяславський колегіуми. Це були всестанові навчальні заклади, створені за зразком Києво-Могилянської академії. Наприкінці XVIII ст.Чернігівський і Переяславський ко­легіуми були перетворені на духовні навчальні заклади — семінарії, а Харківський — на казенне училище. На Правобережжі й західноукраїнських землях іноземне па­нування також уповільнювало розвиток середньої освіти. На Право­бережжі функціонували гімназії для дітей польської шляхти, навчання в яких велося польською або німецькою мовами.

Величезне значенняв розвитку освіти мала Києво-Могилянська академія. Однак у 60-х рр. XVIII ст. період розквіту академії змінюється занепадом. Поступово погіршується матеріальне становище академії. Падінню престижу академії спри­яло й те, що українська шляхта, прагнучи урівнятися з російським дворянством, віддавала своїх дітей на навчання до російської сто­лиці. В академії здійснювалися русифікаторські заходи — від сту­дентів і викладачів під загрозою звільнення вимагали дотримання «російського правопису і московської вимови». У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукуван­ня. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської літератури. Кілька друкарень існувало й на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А.Пілєра. Вона видавала книжки різними мовами.

Література. Українська література другої половини XVIII ст. розвивалася на традиціях попереднього періоду. Упродовж ба­гатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток українсь­кої історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоден­ники М. Ханенка (1691—1760 рр.) і Я. Маркевича (1696—1770 рр.). Обидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного й економічного життя, деталь­но змальовували побут української шляхти. Важливе місце в літературі другої половини XVIII ст. посідали поетичні твори. До жанру історичних віршів належить написаний С. Довговичем віршований діалог «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор твору обстоював ідею автономії України і протестував проти централіза­торської політики російського царизму в Гетьманщині. Представником сатирично-гумористичної поезії був І. Некрашевич. Колоритні побутові сцени з народного життя змальовані ним у творах «Ярмарок» та «Сповідь». Він також є автором кількох вір­шованих листів, духовного вірша «Суперечка між душею і тілом».

Мал. 6. Григорій Сковорода

Розвиток філософських ідей. У Києво-Могилянській академії курс філософії викладав відомий суспільний діяч, письменник М. Козачинський (1699—1755 рр.) Він знайомив слухачів з ідеями про невід'ємні природні права людини, які з'явилисяв тогочасній Західній Європі. Найвизначнішим серед учнів М. Козачинського був Г. Сковорода (1722—1794 рр.) — майбутній видатний філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог, музикант. У філософських роздумах велику увагу Г.Ско­ворода приділяв тому, як людина може стати щас­ливою. На його думку, для цього потрібно пізнати самого себе й займатися в житті тим, що людині природно відповідає. Одним із головних джерел творчості Г. Сковороди була українська дійсність другої половини XVIII ст. Імовірно, саме тому філософ стверджував, що найвищим досягненням людини є воля, і треба за будь-яку ціну забезпе­чувати особисту незалежність. Це переконання зустріло різке засудження тих, хто гнобив українських селян. Вихід з існуючого становища філософ убачав не в активній боротьбі, а в униканні ненависного світу зла, розуміючи під ним прагнення до непотріб­ного збагачення і пригноблення інших. Велику роль в усуненні існуючого зла, на думку Г. Сковороди, могла відіграти освіта. Просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не розум від книжок, — стверджував він, — а книжки від розуму».

Продовжували розвиватися медичні знання. У другій поло­вині XVIII ст. чимало лікарів-українців отримали вчений ступінь докторів медицини. М. Амбодин-Максимович став автором книги «Врачебное веществословие, или Описание целительных растений». М. Тереховський довів, що мікроорганізми несамозароджуються в організмі, а заносяться ззовні. Чимало уваги українські лікарі приділяли боротьбі з епідемічни­ми захворюваннями. Так, Є. Мухін запроваджував віспощеплення, шу­кав засоби боротьби з холерою. Видатний епідеміолог Д. Самойлович, який служив військовим лікарем на Півдні, запропонував нові методи запобігання епідемії чуми, що спалахнула тут у 1784 р. Вони отрима­ли схвалення багатьох закордонних академій наук.

Музичне мистецтво. другої половини XVIII ст. не можна уявити без творчості трьох видатних майстрів українськоїхорової музики: М. Березовського (1745—1777), Д. Бортнянського (1751—1825) та А. Веделя (1767—1808). Варто зазначити, що перший спеціалізований заклад музичного профілю був організований в Глухові в 1729 р., а за гетьмана Кирила Розумовського Глухів став музичною  столицею України.

Архітектура. На Правобережжі та західноукраїнських землях бароко розвивалось на основі європейської традиції. Яскравим прикладом є Домініканський костел (1745-1749 рр.), собор св. Юра у Львові (1747-1762 рр.), Успенський собор Почаївської лаври. Найвидатнішим архітектором того часу був Іван Григорович-Барський, саме він спорудив надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного. Важлива роль належить і Степану Ковніру, саме на його честь названо корпус на території Києво-Печерської лаври. Активно розвивається в зазначений час і скульптура, найвідомішим скульптуром тих часів був Сисой Шалматов - автор численних іконостасів, скульптур. Важлива роль належить Йогану Пінзелю, автору скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові а ратуші в Бучачі.

Мал. 7. Собор святого Юра у Львові

Мал. 8. Домініканський костел. Львів

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1764 р. - остаточна ліквідація гетьманства.

1764-1786 рр. - діяльність Другої Малоросійської колегії.

1765 р. - лквідація козацького устрою на Слобожанщині.

1768 р. - козацько-селянське повстання на Правобережній Україні під проводмо Івана Гонти та Максима Залізняка відоме як Коліївщина.

1768-1774 рр. - російсько-турецька війна.

1772 р. - Перший поділ Речі Посполитої, приєднання до Австрійської імперії Галичини.

1774 р. - підписання між Туреччиною та Російською імперією Кючук-Кайнарджийського мирного договору. Проголошення незалежності Кримського ханства.

1775 р. - приєднання до Австрійської імперії Буковини.

1775 р. - знищення царським урядом Нової Січі та ув`язнення останнього запорожського кошового П. Калнишевського.

1775 р. - остаточна ліквідація царським урядом Запорізької Січі.

1779 р. - спорудження у Самарі (нині Новомосковську) дерев`яного Троїцького собору заввишки 65 метрів за проектом Я. Погребняка.

1782-1786 рр. - скасування царським урядом усіх адміністративних і судових установ Гетьманщини. Ліквідація української автономії.

1783 р. - царський указ про закріпачення селян Лівобережної та Слобідської України.

1783 р. - царський указ про ліквідацію Кримського ханства та приєднання Криму до складу Російської імперії.

1785 р. - видання Катериною ІІ "Жалуваної грамоти дворянству" й урівняння козацької старшини в правах із російським дворянством.

1787 р. - відкриття першої спеціальної медичної школи в Єлисаветграді.

1787-1791 рр. - російсько-турецька війна.

1791, р. квітень - місія В. Капніста до Берліна, яка мала заручитися підтримкою Прусії у випадку повстання на Лівобережжі проти російського ярма.

 1792 р. - переселення задунайських козаків на Таманський півострів, початок формування Кубанського козацького війська.

ІІ. ПРОЙТИ НАВЧАЛЬНИЙ ТЕСТ:

http://zno.academia.in.ua/mod/quiz/view.php?id=276

Відповіді надсилати:

Електронна адреса:  larapronchakova@gmail.com 

Viber   https://invite.viber.com/g2=AQBxgYiwUTqOVEs4hIIabi8bB035I8VFjf6vWqO3OIx42XSJDOzdk3sigyzLG5eK 

Тема 12. Українські землі у складі Російської імперії к. ХVІІІ – у І пол. ХІХ ст.

Урок 12. Включення українських земель до складу Російської імперії. Національно-визвольний рух на українських землях у І пол. ХІХ ст

І.ОПРАЦЮВАТИ:

1. Політико-адміністративний устрій українських земель

у складі Російської імперії

Внаслідок геополітичних змін в кінці ХV ІІІ ст. українські землі увійшли до складу двох імперій – Російської та Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської імперії). В 80-х роках ХVІІІ ст. на Лівобережній Україні були остаточно скасовані залишки української автономії (у 1781р. – полково-сотенний устрій, у 1783р. – перетворення козацьких полків у регулярні). У наслідок ІІ та ІІІ поділів Польщі до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля – у 1793 р., Берестейщина – у 1795 р.). В кінці ХVІІІ ст. – на початку ХІХ ст. російський уряд провів ряд заходів, спрямованих на повну інтеграцію українських земель у політичну та економічну систему імперії. Ці заходи передбачали уніфікацію адміністративно-територіального поділу, системи управління, законодавства на українських землях у відповідності до загальноросійських зразків. Іншим напрямком державної політики було активне поширення російської мови та культури. В рамках цієї політики у 1785 р. козацькій старшині були надані привілеї російського дворянства. В 30-х рр. ХІХ ст. було ліквідовано самоуправління українських міст (засноване на Магдебурзькому праві), скасовано традиційне право (на основі литовських статутів). Протягом 1831–1835 рр. було остаточно встановлено загальноімперський адміністративний поділ на губернії та повіти, згідно з яким українські землі у складі Російської імперії поділялись на 9 губерній (Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Харківську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську). Як наслідок в Україні були остаточно встановлена загальноімперська система управління характерними ознаками якої були:

• повна централізація управління (вся влада на місцях зосереджувалась в руках губернаторів та генерал-губернаторів, як наслідок зростала роль армії та адміністративного апарату);
• відсутність місцевого самоуправління, виборних органів влади узагалі(на найнижчому рівні, в селах, правопорядок підтримували дворяни);
• контроль держави над культурним життям, жорстка цензура.

Мал. 1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель Російської імперії у першій половині ХІХ ст.

2. Участь українців в російських війнах

Мал. 2. Іван Котляревський.

Протягом 1806–1812 рр. тривала російсько-турецька війна, у якій українці безпосередньо брало участь. Багато українських солдатів було мобілізовано до російського війська. Війна закінчилася підписанням Бухарестського мирного договору у травні 1812 р. До Росії відійшла значна територія Бессарабії. У 1812 р. тривала французько-російська війна. У червні французька армія на чолі із Наполеоном Бонапартом вступила у російські володіння і розпочала марш на Москву. З усіх українських земель французька армія зайняла Західну Волинь. Українська шляхта й інтелігенція поділилася на два табори. Одні висловлювали неприховану радість і надії, що з приходом французів буде введено прогресивне законодавство й Україна стане автономною, а може й незалежною державою. Інші поставилися до приходу Наполеона негативно. Вони не вірили, що Франція визволить Україну з-під російської влади. Які ж були насправді плани у Наполеона по відношенню до України. Перш за все передбачалось, що прикордонні землі увійдуть до складу держав-союзників Франції. Так Крим і Чорноморське узбережжя мали відійти до Туреччини, Волинь до Австрії, а західноукраїнські землі – Герцогству Варшавському створеному у 1806 р. Більшу ж частину України Наполеон збирався поділити на три воєнно-адміністративні провінції (наполеоніди), на чолі яких стояли б його маршали. Українці, незадоволені такими планами, підтримало російську владу. Були сформовані козацькі кавалерійські полки (25 тис. осіб), до російської армії також увійшло близько 75 тис. ополченців. Слід відзначити, що серед добровольців було чимало й дворян, у тому числі батько відомого письменника Євгена Гребінки. Багато зробив для створення 5-го козацького полку на Полтавщині письменник Іван Котляревський. Самий же похід Наполеона Бонапарта зазнав поразки, а його армія у 1813 р. була розгромлена антифранцузькою коаліцією. Отож, українці досить активно брали участь і у цій війні. Також, український народ безпосередньо мав  причетність до таких війн: Російсько-турецька 1828–1829 рр. і Кримська 1853–1856 рр. Остання закінчилися підписанням у березні 1856 р. в Парижі мирного договору, за яким Росія втрачала право на власний флот і бази на Чорному морі. Молдавія разом із заселеною українцями Південною Бессарабією, а також Валахія поверталися під владу султанської Туреччини.

3. Соціально-економічний розвиток українських земель

Іншою особливістю цього періоду було існування кріпосного права в сільському господарстві (введено у 1783 р. на Лівобережжі, у 1796р. – на Півдні). В першій половині ХІХ ст. більше третини українських селян перебувало у кріпосницькій залежності від поміщиків (дворян-землевласників). Кріпосне право зобов’язувало селянина-кріпака виконувати певні повинності на користь поміщика за користування наданою поміщиком земельною ділянкою (наділом). В Україні, де природні умови були сприятливими для сільського господарства, повинності для кріпаків передбачали у першу чергу відбування панщини – робіт на поміщицькому полі. Панщина могла сягати 5 – 6 днів у тиждень. Крім того, поміщик мав право втручатися у особисте життя кріпаків, продавати чи обмінювати їх. Закріпачені селяни не мали право переселитись на нове місце без письмового дозволу поміщика. Інша – частина селян (державні селяни – держава була для них свого роду феодалом) були у кращому становищі. Хоча вони сплачували державі подушний податок, їм можна було вільно переселятись, вони мали більші земельні ділянки ніж кріпаки. Кріпосництво мало свої регіональні особливості. Тягарем для державних селян стало існування протягом 1817–1857 рр. військових поселень, засновником яких був Олексій Аракчаєв. У військових поселеннях кожна селянська сім'я повинна була не лише займатися землеробством, але й одночасно утримувати 1–2 солдатів. На колонізованих землях Півдня України кріпаків було відносно небагато, на Правобережжі, навпаки, кріпацтво мало давні традиції. Саме в цьому регіоні антикріпосницька боротьба українських селян була найбільш активною. Кріпосне право негативно відбилось на розвитку сільського господарства. Хоча поміщики використовували безкоштовну кріпацьку працю, якість роботи кріпаків на панському полі була настільки низькою, що робила поміщицькі господарства малоефективними. Тим часом кріпаки не мали змоги ефективно обробити свої наділи, розміри яких були недостатніми для ведення ефективного господарства. Кріпацтво гальмувало розвиток промисловості. Адже кріпаки (більше третини сільського населення) були прикріплені до землі, тому не могли переселитись в міста та стати професійними робітниками. Як наслідок розвивалась переважно харчова промисловість, у першу чергу цукрова галузь. Підприємства розміщувались ближче до сировини – у селах, працювали на них переважно кріпаки, у перервах між сільгоспроботами, тому робота на фабриках часто мала сезонний характер. Важка промисловість була представлена тільки державним артилерійським заводом в Луганську. Тому в 50-х роках ХІХ ст. Україна залишалась відсталим аграрним регіоном Російської імперії. Наприклад, у 1856 р. загальна вартість промислової продукції в Україні становила 26,1 млн. крб., тобто на 12 млн. менше, ніж в одній лише Московській губернії.

4. Антикріпосницькі виступи на українських землях першої половини ХІХ ст.

Мал. 3. Устим Кармалюк.

Існування кріпацтва та військових поселень робило життя українського селянина нестерпним. Це у свою чергу викликало хвилю протестів та повстань, які дедалі більше ширилися українськими землями. Так у липні 1817 р. повстали бузькі козаки на Херсонщині. Але вже у вересні того ж року повстання було придушено, а низку козаків заарештовано. Одним із найбільших повстань проти режиму військових поселень вибухнуло у Чугуєві (Харківщина) в липні 1819 р., де поселенці відмовилися косити державне сіно для полкових коней. Проте і цих повсталих було розбито. У 1818–1820 рр. селянські рухи охопили повіти Катеринославської губернії. Протягом 1832–1833 рр. тривали виступи селян Харківщини, Чернігівщини та Херсонщини. Великий селянський виступ тривав на Поділлі протягом 1813–1835 рр. очолював його Устим Кармалюк.  У лютому–квітні 1855 р. тривала «Київська козаччина». Поштовхом до її початку став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі в бойових діях одержать волю. Проте це була фікція, і згодом «Київська козаччина» переросла в масовий селянський рух, який охопив понад 400 сіл та нараховував близько 180 тис. осіб. Лише за допомогою сили зброї царському уряду вдалося його придушити.

5. Масонство

У кінці ХVІІІ ст. з Європи в Україну прийшов такий різновид суспільного руху, як масонство. Члени ордену масонів (від. англ.: каменяр) сповідували ідею Бога – Великого Майстра Всесвіту, про єдину людську спільноту: «Весь світ – це одна велика Республіка». Основне масонське гасло: «Свобода, Рівність, Братерство». Наприкінці ХVІІІ ст. масонські ложі (гуртки) діяли в Житомирі, Одесі, Харкові, Полтаві, Львові. Членами лож були лікарі, архітектори, літератори, купці і навіть були представники старшинсько-шляхетських родин. Серед українських масонів поширювались ідеї слов'янської федерації, в якій українці були б рівними серед рівних. З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа «Понт Евксинський» на чолі  першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Лонжероном. Також в Одесі діяла ще така ложа як «Три царства природи», до якої входили онуки останнього гетьмана України Кирило й Петро Розумовські. Основний наголос на національних проблемах України робила полтавська ложа «Любов до істини» (1818–1819 рр.). До цієї ложі належали 20 осіб у тому числі І. Котляревський, котрий у 1798 р. видав свою знамениту «Енеїду» – перший твір написаний розмовною українською мовою. На базі цієї ложі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», на чолі якого був дворянин Переяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич (1783–1886 рр.). Також до товариства входили Олександр Величко, Петро Капніст, Іван Котляревський, Семен Кочубей і Василь Тарнавський. Відомою також була київська «Ложа об’єднаних слов'ян» (1818–1822 рр.). У 1822 р. царський уряд забороняє діяльність масонських лож, а їх учасники зазнають переслідування.

Мал. 4. «Всевидяче Око» - масонський символ на купюрі 1 долар США.	Мал. 5. Символ вільних каменярів.

6. Декабристський рух

Декабристський (від назви місяця декабрь – грудень) рух зародився у середовищі військових. Під час закордонного походу проти наполеонівської Франції солдати і офіцери російської армії могли порівняти рівень розвитку західноєвропейських країн та Російської імперії. В середовищі офіцерів почала утверджуватися думка про необхідність реформ. Оскільки легальної опозиції в Російській імперії не могло бути, виникли таємні товариства – «Союз порятунку» в Санкт-Петербурзі (1816 р.); «Союз благоденства» в Москві (1818 р.). В Україні розташовувався значний контингент російських військ. Тут служило багато опозиційно налаштованих офіцерів. У 1821 р. на українських землях виникло «Південне товариство « з центром у Тульчині. Очолив товариство Павло Пестель. Програмний документ Південного товариства отримав назву «Руська правда». Основні положення цього документу: повалення самодержавства шляхом перевороту; Росія повинна стати унітарною республікою з поділом на 10 областей (Україна мала стати однією із областей, а Польща мала здобути незалежність); верховна законодавча влада має належати Народному вічу, виконавча – Державній думі, нагляд за виконанням законів – Верховному суду; скасування кріпосного права; свобода слова, друку і віросповідання. У 1822 р. – в Санкт-Петербурзі виникло «Північне товариство». Його програма викладена в «Конституції» Микити Муравйова. Згідно цього документу Росія повинна була стати конституційною монархією. Передбачався федеративний устрій і поділ на автономні штати (14 штатів і 2 області із самостійним управлінням). На території України планувалось створити дві автономії: – Чорноморський (столиця м. Київ) та  Український (столиця м. Харків) федеральні штати. У 1823 р. у Новограді-Волинському виникло Товариство об’єднаних слов’ян на чолі з братами Борисовими, яке виступало за об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку. У 1825 р. воно об’єдналось з Південним товариством. Раптова смерть імператора Олександра І спонукала декабристів до рішучих дій. 14 грудня 1825 р. Північне товариство почало повстання у Петербурзі. Проте, в наслідок поганої організації воно зазнало поразки. 29 грудня 1825 р. представники Південного товариства розпочали повстання Чернігівського піхотного полку. Для агітації солдат був складений «Православний катехізис», в якому лунали заклики до повалення самодержавства і ліквідації кріпацтва. Повстання було придушено царськими військами. Більшість декабристів було заарештовано, п’ятеро керівників повстання – страчено, інші переважно заслані в Сибір і на Кавказ. Декабристи були загальноросійським революційним рухом, але їх ідеї та приклад надихнув українську інтелігенцію на створення національних політичних організацій.

Мал. 6. К. Кольман. Повстання 14 грудня 1825 року.

7. Польське повстання 1830–1831 рр.

Після Віденського конгресу 1814–1815 рр. значна частина польських територій увійшла до складу Російської імперії. Проте багато поляків не полишали надій на відновлення власної державності. Отож, після декабристського руху почалася активізація поляків на ниві відновлення незалежності Речі Посполитої. Так, протягом 1830–1831 рр. тривало польське повстання на чолі з І. Лелевелем, яке почалося у листопаді 1830 р. у Варшаві (ще одна назва «Листопадове»). Польський сейм звернувся до населення Правобережної України із закликом до повстання. Проте українські селяни не підтримали визвольного руху поляків, оскільки вороже ставилися до поляків-поміщиків, а самі поміщики боялися повторення гайдамаччини. Розбіжності між повсталими та простим народом використав російський уряд, він пообіцяв селянам свободу за затримку повстанців та помилування тим хто здасться. Уже у вересні 1831 р. повстання було придушено.

8. Кирило-Мефодіївське братство

На початку 1840-х рр. центром національно-визвольного руху став Київ. У 1846–1847 рр. тут діяла перша суто українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Програмними документами товариства були: «Статут слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу». Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була синтезом ідей трьох рухів – українського автономістського, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у діяльності руху було християнське спрямування. «Книга буття українського народу» давала цілковито самостійне бачення: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, у той же час і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян деспотизму, а поляків – аристократизму. Ідеї слов’янської імперії із центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов’янської республіки зі столицею у Києві. Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв’язків на основі християнської моралі. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації, у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект упровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»). Що стосується питань досягнення політичних цілей, тут погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім’ї. Товариство проіснувало 14 місяців, але вже після доносу студента Олексія Петрова на початку квітня 1847 р. воно було розгромлено. Члени товариства були засуджені на заслання.

Мал. 7. Т. Шевченко.	Мал. 8. М. Костомаров.	Мал. 9. М. Гулак.	Мал. 10. П. Куліш.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:
1772 р. – Перший поділ Речі Посполитої.
1793 р. – Другий поділ Речі Посполитої, приєднання до Російської імперії Правобережної України.
1795 р. – Третій поділ Речі Посполитої, приєднання до Російської імперії Західної Волині.
1798 р. – вихід друком «Енеїди» Івана Котляревського.
1805 р. – створено Харківський університет.
1806–1812 рр. – російсько-турецька війна.
1812 р. – французько-російська війна.
1817 р. – ліквідовано Києво-Могилянську академію.
1818 р. – створення О. Павловським «Граматики малоросійського наречія...», в якій було вперше розроблено граматичну побудову української мови.
1819 р. – видання в Петербурзі грузинським князем М. Цертелєвим першої збірки українських історичних дум.
грудень 1825 р. – січень 1826 р.  – повстання Чернігівського полку.
1827, 1834, 1849 рр. – видання трьох збірок українських народних пісень М.Максимовичем.
1828–1829 рр. – російсько-турецька війна.
1830–1831 рр. – Польське повстання.
1834 р. – створено Київський університет.
1841 р. – видання в Петербурзі україномовного альманаху «Ластівка».
1848 р. – селянська інвентарна реформа на Правобережній Україні.
1846–1847 рр. – діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

ІІ. ПРОЙТИ НАВЧАЛЬНИЙ ТЕСТ:

http://zno.academia.in.ua/mod/quiz/view.php?id=277

Відповіді надсилати:

Електронна адреса:  larapronchakova@gmail.com 

Viber   https://invite.viber.com/g2=AQBxgYiwUTqOVEs4hIIabi8bB035I8VFjf6vWqO3OIx42XSJDOzdk3sigyzLG5eK