Гз - 20 1/9
ПЛАН РОБОТИ
з предмета Підготовка до ЗНО. Історія України
зі здобувачами освіти
на період карантину
18.12.2020
Політичне та соціально-економічне становище українських земель Австрійської імперії.
Які українські землі належали до Австрійської імперії?
Які реформи здійснили Марія-Терезія та Йосиф II?
На які адміністративно-територіальні одиниці були поділені західноукраїнські землі?
Упродовж уроку з’ясуйте, як дії австрійських урядовців впливали на життя українців.
1. Політика Австрійської імперії щодо українських земель.
В Австрійській імперії українські землі стали джерелом дешевої сировини та місцем збуту промислових товарів, виготовлених у центральних і західних провінціях країни. Отже, австрійський уряд провадив колоніальну політику щодо належних йому українських територій. Українці становили більшість у всіх трьох західноукраїнських регіонах, однак Австрія підтримувала польську зверхність у Галичині, румунську — на Буковині та угорську — на Закарпатті. Відтак, чинна влада намагалась утримувати західноукраїнські землі у покорі шляхом протиставлення одних народів іншим, сподіваючись на повну асиміляцію українців у майбутньому.
Також в Австрійській імперії діяла централізована система управління, яку здійснювала нова соціальна група — дисципліновані й підпорядковані Відню чиновники (управлінці). Ними ставали переважно австрійці або німецькомовні чехи чи угорці. При цьому німецька мова на західноукраїнських землях отримала офіційний статус. Органом самоуправління в Галичині був становий сейм, більшість у якому становила польська або спольщена українська шляхта. Але насправді вся адміністративно-політична влада краю була зосереджена в руках губернатора, якого призначав австрійський цісар (імператор). Соціально-економічним життям міст з магдебурзьким правом керували члени магістрату, котрих, проте, затверджував імперський уряд.
Порівняно з Російською імперією, тогочасна Австрія мала ліберальніший політичний устрій завдяки реформам Марії-Терезії та Йосифа II. Однак після смерті останнього, побоюючись впливів французької революції, австрійський уряд майже до середини XIX ст. призупинив проведення будь-яких прогресивних реформ. Цим скористалася частина землевласників, котрим вдалося частково поновити свої старі права і привілеї стосовно селян.
1. Якою була національна політика Австрійської імперії на українських землях?
2. Що доводить наявність централізованої системи управління в Австрійській імперії?
3. Чому землевласникам із західноукраїнських земель вдалося відновити свою владу на селі?
Дослідниця про адміністрування українських регіонів Австрії. Олена Аркуша (український історик):
«Формування австрійського бюрократичного централізму в українських регіонах Габсбурзької монархії було тривалим і суперечливим процесом... Утім, до середини XIX ст. адміністративна влада була вже налагоджена. ...тоді ж стало зрозумілим, що германізувати і (сповна) централізувати... систему управління австрійськими провінціями не вдасться і доведеться шукати компроміс з урахуванням місцевих традицій, інтересів та прагнень».
1. На перетині чиїх інтересів сформувалася система управління українськими регіонами Австрійської імперії?
Львівська ратуша до 1826 р.
2. Соціально-економічне становище.
Основою економіки західноукраїнських земель і надалі залишалося сільське господарство. Упродовж першої половини XIX ст. відбувався лише невеликий прогрес у хліборобстві. Чи не найбільшою подією стало поширення картоплі, конюшини, люцерни, кукурудзи. На Закарпатті розвивалися виноградарство, садівництво, у гірських районах поширювалися тваринництво (вівчарство), лісозаготівлі.
Промислове виробництво перебувало на ремісничо-мануфактурній стадії розвитку. Головними промисловцями до середини XIX ст. залишалися землевласники, які займалися переважно товарним тваринництвом, переробкою продуктів сільського господарства (гуральництвом, виноробством, цукроварінням тощо). Традиційні галузі — текстильна, шкіряна, суконна — не витримували конкуренції з фабричними товарами й поступово занепадали. Домашнє виробництво полотна та гуральництво і надалі залишалися основними формами заняття населення. Також розвивалися галузі промисловості, пов’язані з видобутком сировини: соляна, лісова, нафтова, залізорудна, сірчана. Роль міських мануфактур залишалася незначною. Та й узагалі міст було небагато. На початку 1840-х рр. тільки дев’ять із них мали населення понад 10 тис. мешканців: Львів (63 тис.), Броди (18 тис.), Тернопіль (16 тис.) і менші: Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия, Перемишль (нині належить до Польщі) та Чернівці. Найбільші міста Закарпатської України — Ужгород, Мукачеве мали тільки по 6-7 тис. осіб населення. Значна частина містян займалась, як і раніше, сільським господарством.
Разом з тим у краї пожвавилася внутрішня і зовнішня торгівля. На її розвитку сприятливо позначилися спорудження широкої мережі кам’яних шляхів і скасування різних обмежень щодо діяльності купецтва. Основною формою організації торгівлі стали ярмарки та щоденні торги. Посилилися торговельні зв’язки із західними провінціями Австрійської монархії, а також зовнішня торгівля - через чорноморські порти. Провідні позиції у зовнішній торгівлі займали купці вірменського, грецького та єврейського походження. Головними статтями експорту були продукти сільського господарства, ліс, сіль, і лише незначну частку становили вироби ремесла і мануфактури, здебільшого полотно. Ввозили переважно промислову продукцію.
1. Чому західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австрійської імперії?
2. Назвіть найбільші західноукраїнські міста.
3. Що сприяло розвитку торгівлі?
Дослідники про промисловий розвиток Західної України. Олександр Царенко (український економіст), Андрій Захарчук (український історик):
«У 1863 р. у Галичині й на Буковині налічувалося 4000 діючих ґуралень... До середини XIX ст. на західноукраїнських землях існувало 16 цукроварень. Залізоробне виробництво краю представлене головним чином руднями. В 1807-1811 рр. на території Східної Галичини діяло 12 залізних гут, 1825 р. — 15... (На Закарпатті) відбувалися позитивні зміни в техніці й технології солевидобутку, зокрема відкритий спосіб добування замінили підземним... У 50-х роках XIX ст. у різних місцях галицького Прикарпаття видобували нафту, яку використовували як колісну мазь, а також для освітлення. Майже 10 тис. тонн на рік видобували бурого вугілля (у Довкійському та Коломийському округах)».
1. Які галузі промисловості розвивалися в Галичині, на Буковині й Закарпатті?
Добування нафти ручним способом на промислі у м. Борислав на Львівщині. XIX ст.
Дослідники про промисловий розвиток Західної України. Олександр Царенко (український економіст), Андрій Захарчук (український історик):
«...Навіть цукроваріння, що виникло в 20-х роках XIX ст. і спочатку добре розвивалося, незабаром у зв'язку з бурхливим розвитком виробництва цукру в Чехії стало другорядним... не було введено в дію збудовану на початку 40-х років суконну фабрику в Заложцях Золочівської округи (нині — смт. Залізці Тернопільської обл.), через короткий час після відкриття були ліквідовані механічні прядильні й ткацькі підприємства в Яворові, Бродах, Заліщиках, Глинянах та ін.»
1. Про яку політику австрійського уряду йдеться в документі?
Герб м. Яворів. Львівська обл.
Герб м. Заліщики. Тернопільська обл.
3. Соціальні протести.
Селяни західноукраїнських земель були самі собою вільними, але відробляли панщину, сплачували натуральний або грошовий оброк. Окрім того, мусили визнавати такі привілеї землевласників, як «право млина» (монопольне право на мелення зерна) і «право пропінації» (монопольне право на виготовлення і продаж горілки). На користь держави селяни виконували такі повинності: шарварки (будівництво та ремонт шляхів, мостів, гребель), постачання підвід війську й несення військової служби, що у першій половині XIX ст. тривала аж 14 років. Відповіддю на посилення визиску селян були різні форми соціального протесту: скарги на поміщиків до державних установ, звернення сільської громади до суду з позовом проти поміщика, потрави панських посівів, підпали поміщицьких маєтків та підприємств, розправи над сільською старшиною. Селяни також відмовлялися сплачувати державні податки й бойкотували рекрутські набори. Типовою формою соціального протесту залишалися втечі селян, що особливо почастішали у 1830- 1840-х роках.
Нового розмаху в українських Карпатах набув традиційний опришківський рух, найвище піднесення якого спостерігалось упродовж 1810-1825 рр., а окремі виступи тривали аж до 1848 року. А на Закарпатті у 1831 р. спалахнули «холерні» бунти, приводом до яких стало обмеження пересування у зв’язку з епідемією холери в краї. Але при цьому селяни виступали взагалі проти усієї системи земельних відносин. Хоча цей протест був придушений, влада пішла на поступки селянам, скасувавши у 1836 р. низку другорядних повинностей. Відтак селянин міг, за згодою поміщика, відкупитися від повинностей та переходити від одного поміщика до іншого за умови сплати усіх податків і боргів; було обмежено право поміщиків через суди переслідувати селян, скасовано тілесні покарання.
У Північній Буковині найбільшим став виступ селян під проводом Лук’яна Кобилиці у 1843-1844 рр. Вони відмовлялися виконувати панщину, самочинно переобирали сільську старшину, висловили вимогу вільного користування лісами і пасовиськами. Лише за допомогою урядових військ влада придушила цей виступ. Лук’яна Кобилицю заарештували та ув’язнили. Загалом селянські виступи були стихійними та локальними (охоплювали лише окремі території). Серед протестувальників часто виникали суперечки, а самі виступи не були належним чином організовані. Незважаючи на це, влада частково задовольняла окремі вимоги селян.
1. Якими були причини та форми соціальних протестів селян?
2. Які події увійшли в історію під назвою «холерні бунти»? Які результати вони мали?
3. Коли і під чиїм проводом відбулося найбільше повстання селян Буковини?
Попрацюйте з картою «Західноукраїнські землі у першій половині XIX ст.»
1. Підготуйтеся розповідати за допомогою карти про окремі особливості життя населення західноукраїнських земель у першій половині XIX ст.
Дослідник про селянські повстання в Західній Україні. Іван Рибалко (український історик):
«Серед опришківських загонів, які нападали на поміщиків, купців та сільських багатіїв, одним з найактивніших у 20-х роках (XIX ст.) був загін Мирона Штоли (Штолюка), який діяв у районі Косова, Вижниці й Кутів. У Східній Галичині активними були виступи селян громади с. Якубової Волі Самбірського округу в 1819 р., Комарнівського ключа (володіння) графа А. Лянцкоронского в 1817-1822 рр., маєтку Сколе (Стрийського округу) графа О. Потоцького, що складався з містечка Сколе і 26 сіл...»
1. Селянські виступи були поодинокими чи масовими? Думку обґрунтуйте.
Герб м. Вижниця
Герб м. Сколе
Витяг із джерела. Зі звіту про допит Лук’яна Кобилиці (29 січня 1844 р.):
«...(Лук’ян Кобилиця) поширив між підданими ідею, що вони вільні й мусять відібрати у дідичів ліси... оповідав Кобилиця підданим, що він має цісарський патент, друкований золотими буквами, який забезпечує населенню Русько-Кимполунзького округу ці свободи...»
1. Висловіть судження. Чи був цісарський патент справжнім? Чому Лук’ян Кобилиця вдався до такого методу переконання?
Л. Кобилиця в 1830-х рр.
Коли в Україні було придушене повстання під проводом Л. Кобилиці,... у США винахідник Семюел Морзе вперше передав повідомлення телеграфом.
Підсумуйте свої знання.
1. Запам’ятайте дати і події, пов’язані з ними:
— 1810—1825 рр. — опришківський рух на Прикарпатті;
— 1831 р. — «холерні» бунти на Закарпатті;
— 1843—1844 р. — повстання під проводом Л. Кобилиці у Північній Буковині.
2. Поясніть значення понять: чиновники, право пропінації, шарварки, «холерні» бунти.
3. Напишіть есе на тему «Колоніальна політика Австрійської імперії на українських землях».
4. Визначте, які події відображає діаграма. Дайте назву діаграмі та її складовим частинам. На основі діаграми складіть розповідь про селянські повстання на західноукраїнських землях.
Початок українського національного відродження на західноукраїнських землях.
Пригадайте значення поняття «національне відродження».
Кого в Європі називали просвітниками?
Як реформи Марії-Терезії та Йосифа II стосувалися греко-католиків?
Упродовж уроку з’ясуйте, яку роль відіграли греко-католицькі священики у національному відродженні на західноукраїнських землях.
1. Передумови українського національного відродження.
Утвердження української національної самосвідомості на західноукраїнських землях було процесом важким і повільним. Початкам українського національного відродження сприяли реформи Марії-Терезії та Йосифа II, в ході яких було створено релігійний фонд підтримки греко-католицьких священиків, засновано у Відні греко-католицьку духовну семінарію, утворено при Львівському університеті Руський інститут (1787 р.). Завдяки цим реформам зросла кількість освічених українців, передовсім греко-католицьких священиків, які стали провідною верствою західноукраїнського суспільства у процесі національного відродження.
На процес національного відродження позитивно вплинули просвітницькі ідеї, що передбачали побудову справедливого суспільства через поширення освіти та розвиток науки. На західноукраїнських землях просвітництво частково набуло національних рис: виник інтерес до вітчизняної історії, до життя народу, його мови й усної народної творчості.
Негативно позначилися на становищі українського населення консервативні реформи наступників Марії-Терезії та Йосифа II: скасування обов’язкової початкової освіти, переведення шкіл під контроль католицької церкви, зменшення у них чисельності дітей. Це стимулювало передових людей до пошуку способів протидії такій політиці. Відтак наприкінці XVIII ст. на західноукраїнських землях сформувались умови для початку національного відродження.
1. Хто став провідною верствою українського суспільства у Західній Україні?
2. Яких рис набули ідеї Просвітництва на західноукраїнських землях?
3. Що змусило передових людей шукати способи захисту прав українського народу?
Сучасний герб УГКЦ
Дослідник про західноукраїнську інтелігенцію. Орест Субтельний (українсько-канадський історик):
«...Говорити про західноукраїнську інтелігенцію початку XIX ст. — значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовенство було єдиною соціальною групою, яка могла користуватися перевагами вищої освіти в Австрійській імперії, вища освіта у Західній Україні практично стала синонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400 студентів Львівського університету та інших закладів 295 навчалися теології, в той час як майже всі решта займалися філософськими дисциплінами, котрі також входили до курсу богослов’я...»
Будівля Львівського університету. Світлина кінця XIX ст.
Дослідник про західноукраїнську інтелігенцію. Ярослав Грицак (український історик):
«... греко-католицтво, з одного боку, не засимілювалось і зберегло свою етнічну окремість, з іншого, було єдиною елітою руського суспільства. Його патріотизм мав релігійний характер. Віросповідання слугувало надійним і простим способом самоідентичності руського населення».
1. Користуючись документами, доведіть чи спростуйте думку: греко-католицькі священики були майже єдиними представниками західноукраїнської еліти.
Церква Св. Духа греко-католицької семінарії у Львові. Гравюра XIX ст.
2. «Будителі». Товариство галицьких греко-католицьких священиків.
Значний вплив на піднесення культурно-освітнього рівня закарпатського духовенства мала діяльність єпископа Андрія Бачинського (1732-1809). Він заснував в Ужгороді духовну семінарію і заклав велику бібліотеку, сприяв організації шкіл при церквах. Завдяки цьому в останній чверті XVIII ст. осередком просвітницької діяльності на Закарпатті став Ужгород. Разом з тим, патріоти з-поміж греко-католицького духовенства краю, отримавши належну освіту, почали проявляти інтерес до національної спадщини і працювати над її збереженням та примноженням. Оскільки вони, неначе від сну, пробуджували в місцевих українців національні почуття, їх шанобливо називали «будителями». Під цим ім’ям в історію Закарпаття увійшли відомі культурно-політичні діячі: Олександр Духнович, Іоанікій Базилович, Михайло Лучкай та інші. Вони упроваджували рідну мову в освіту, пресу, літературу, виступали за дослідження та популяризацію місцевої історії як невід’ємної частини історії усієї України, сприяли розширенню зв’язків краю з Галичиною і Наддніпрянщиною.
Центром національного руху в Галичині став Перемишль, де розміщувалася резиденція греко-католицького єпископа, були семінарія і багаті книгозбірні. У 1816 р. з ініціативи митрополита Михайла Левицького та священика Івана Могильницького в Перемишлі створено Товариство греко-католицьких священників (Перемишльський просвітницький гурток), яке видавало шкільну і популярну літературу народною мовою. За сприяння Товариства засновано близько 400 шкіл, запроваджено українську мову навчання у початкових школах. Іван Могильницький та його однодумці вважали, що руська (українська) мова є окремою від польської та російської мовою.
Процес національного відродження на Буковині розпочався дещо пізніше, приблизно зі середини XIX ст. У нечисленних початкових школах навчали румунською або ж німецькою мовами. Першу спробу друкувати українські народні пісні кириличною азбукою зробив Іван Велигорський. Проте його наступники на буковинській літературній ниві продовжували вживати застарілу книжну мову.
1. Кого і чому називають «будителями» Закарпаття?
2. Хто та з якою метою створив Товариство греко-католицьких священиків у Перемишлі?
3. Хто сприяв початкам національного відродження на Буковині?
Детальніше про... літературну діяльність «будителів» Закарпаття
Іоанікій Базилович написав «Короткий нарис фундації Федора Корятовича» — першу працю з історії Закарпаття, де стверджував, що закарпатські русини є східними слов’янами.
Михайло Лучкай став автором першої на західноукраїнських землях «Граматики слов’яно-руської мови» (1830 р.).
Олександр Духнович написав вірш «Подкарпатские русины, оставте глубокий сон», який згодом став гімном Закарпаття.
Активна життєва позиція Олександр Духнович (1814—1865)
Ім’я (повне). Олександр Васильович Духнович.
Народження. 24 квітня 1814 р. у с. Тополя (тепер Гуменського округу в Словаччині).
Походження. Батько Василь — греко-католицький священик, мати Марія — дочка священика.
Освіта. Після закінчення сільської школи Олександр навчався в Ужгородській школі, гімназії у Кошицях, Ужгородській семінарії.
Початкові умови формування особистості. Вихованням займалися батько, а після його смерті — дядько Дмитро та дід Іван, які теж були священиками і прищеплювали повагу до рідної землі й народу.
Особистість і українське національне відродження. Спочатку О. Духнович займався домашнім учительством. Свій досвід описав у підручнику з педагогіки для вчителів і батьків. Згодом працював у різних церковних інституціях Закарпаття. Написав для місцевих шкіл український буквар, підручники з граматики та географії, посприяв, щоб українську мову було уведено до програм шкільної освіти Закарпаття, впорядкував україномовний молитовник, записував твори усної народної творчості, організував перше літературне товариство закарпатських русинів-українців. Був депутатом крайового сейму в Братиславі. Написав народною мовою поезії «Жизнь русина», «Голос радості», «Піснь земледільця весною», «Руський марш», твори для дітей: «О ділах шкільських», «О справованню дітей в школі», «Жаба». Друкував свої твори у віденських, будапештських, галицьких, київських періодичних виданнях. Вірш «Подкарпатские русины, оставте глубокий сон» був гімном Підкарпатської Русі.
Результати діяльності. Денаціоналізація, Закарпаття, боротьба, українська освіта, література Закарпаття, педагогіка, національне відродження.
1. Сформулюйте результати діяльності, використовуючи записані курсивом слова.
Сучасник про роль мови у розвитку нації. Єпископ Андрій Бачинський (мукачівський єпископ ГКЦ):
«Історичний досвід, численні приклади свідчать, що для зміцнення будь-якої народності або нації немає підойми міцнішої та тривкішої, ніж збереження питомої батьківської і материнської мови, писемності й віри. Як тільки який-небудь народ починає соромитись і цуратися рідної мови, писемності та релігії, а відтак і зовсім їх забувати, відразу ж починають відбуватися незворотні зміни із самим цим народом...»
1. У чому автор вбачає взаємозв’язок між мовою і майбутнім українського народу?
Мукачівський єпископ Андрій Бачинський
Детальніше про... літературну діяльність галицьких просвітителів
Денис Зубрицький — «Історія міста Львова», «Історія стародавнього Галицько-руського князівства».
Йосиф Левицький — «Граматика руської або малоруської мови в Галичині», «Колядки та щедрівки».
Йосиф Лозинський — збірка пісень і весільних обрядів «Руське весілля», рукописний «Буквар» та польською мовою «Граматика руської мови».
Іван Могильницький — підручники українською мовою: «Буквар славеноруського язика», «Катехізис малий», «Розвідка про руську мову».
3. «Руська трійця».
У 30-х-40-х рр. XIX ст. під впливом ідей романтизму та польського визвольного руху відбулося нове піднесення українського національного руху в Галичині. Його центром став Львів, де було утворено громадсько-культурне об’єднання «Руська трійця», яке діяло з 1833 до 1837 р. Заснували його Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький — у той час студенти Львівського університету і водночас вихованці греко-католицької духовної семінарії. Навколо них об’єдналися майже два десятки молодих священиків, семінаристів та представників світської інтелігенції. Нове покоління діячів національного руху жило й мислило ідеями романтизму.
Члени гуртка вивчали українську і слов’янські мови, збирали зразки усної народної творчості, описували пам’ятки старовини, виступали за розширення сфери вживання рідної мови. Маркіян Шашкевич підготував підручник для молодших школярів «Читанка», написаний розмовною українською мовою; до того ж термін «Читанка» вперше використав саме М. Шашкевич. Гуртківці прагнули перетворити народну мову на мову науки та літератури, щоб за її допомогою українці могли отримати вільний доступ до знань.
У 1834 р. «Руська трійця» підготувала до друку історико-літературну збірку «Зоря», але на вимогу цензури віденська поліція заборонила її публікацію. Проте невдача не зупинила патріотів. У м. Буда (нині Будапешт, Угорщина) в 1837 р. вони таки опублікували літературно-науковий альманах «Русалка Дністровая», до якого подали деякі твори з попередньої збірки, доповнені літературними та історичними статтями. Альманах «Русалка Дністровая» став першою книжкою, опублікованою українською мовою на західноукраїнських землях. Він засвідчив відмінність галицьких русинів від поляків і росіян, їхню спорідненість із наддніпрянськими українцями. Однак вихід «Русалки Дністрової» викликав невдоволення у Відні та Львові. На вимогу влади увесь наклад книги було конфісковано і знищено. Врятувати пощастило тільки 200 примірників. Видання «Русалки Дністрової» стало своєрідним підсумком діяльності «Руської трійці». Через постійні утиски й переслідування гурток розпався.
1. Коли і хто створив громадсько-культурне об’єднання «Руська трійця»?
2. Якою була мета членів «Руської трійці»?
3. Коли і де було надруковано альманах «Русалка Дністровая»?
Маркіян Шашкевич
Іван Вагилевич
Яків Головацький
Жінка в історії Юлія Шашкевич
Юлія Шашкевич — дружина засновника й натхненника «Руської трійці» Маркіяна Шашкевича. Стосунки між подружжям були теплими й ніжними. Та не квітами, а полином стелила доля сімейству Шашкевичів: часті переїзди з парафії в парафію, безгрошів’я, хвороба Маркіяна (туберкульоз, або ж сухоти), смерть сина Святослава — випробування, які довелося пережити подружжю. Саме Юлія Шашкевич допомогла чоловікові витримати життєві негаразди. Крім того, вірна дружина підтримувала свого чоловіка у літературній творчості та в громадській діяльності. Після того, як 7 червня 1843 р. відійшов до Бога кволий фізично, але міцний духом Маркіян Шашкевич, Юлія залишилася вдовою і все своє подальше життя присвятила синові Володимиру, який не лише зовні, а й хистом до слова був дуже схожим на свого батька.
1. У чому проявилась активна життєва позиція Юлії Шашкевич?
Детальніше про... альманах «Зоря»
У 1834 р. «Руська трійця» підготувала до друку історико-літературну збірку «Зоря», в якій було вміщено біографію Богдана Хмельницького, популярне оповідання і народну пісню про його походи, вірш Маркіяна Шашкевича про козацького ватажка Северина Наливайка, оповідання «Олена», у котрому опришків зображено як борців за народну волю, та інші матеріали. У передмові до видання М. Шашкевич закликав розглядати альманах як продовження роботи літераторів і науковців Наддніпрянщини, що стало виявом протесту проти польської й австрійської політики в Галичині.
Дослідник про подальшу долю членів «Руської трійці». Олександр Донік (український історик):
«Маркіян Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де він, виснажений працею та постійними злиднями, помер 32-річним. Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика, а Іван Вагилевич, щоб уникнути переслідувань, вирішив перейти на протестантську віру (лютеранство). Після розправи над «Руською трійцею» подальший поступ національного відродження в Галичині відзначався дуже скромними масштабами».
1. Запропонуйте обґрунтовану гіпотезу. Кому присвячено пам’ятник на світлині, що поруч документа? Назвіть імена відтворених у скульптурі людей.
Пам’ятник в Івано-Франківську
Коли в Україні з’явилися перші примірники «Русалки Дністрової», ... в Англії королевою було проголошено 18-річну Вікторію — розпочалася славнозвісна «Вікторіанська епоха».
Підсумуйте знання.
1. Запам’ятайте дати і події, пов’язані з ними:
— 1816 р. — створення в Перемишлі товариства греко-католицьких священиків;
— 1833—1837 рр. — діяльність у Львові «Руської трійці»;
— 1837 р. — опублікування в Будапешті альманаха «Русалка Дністровая».
2. Поясніть значення понять: «будителі», «Руська трійця».
3. Напишіть есе на тему «Греко-католицькі священики — лідери національного руху на західноукраїнських землях».
4. Визначте, які події відображає схема. Назвіть схему, доповніть її. На основі схеми складіть розповідь про національне відродження на західноукраїнських землях.
ПЕРЕГЛЯНУТИ ВІДЕО:
Відповіді надсилати:
Електронна адреса: larapronchakova@gmail.com
Viber https://invite.viber.com/g2=AQBxgYiwUTqOVEs4hIIabi8bB035I8VFjf6vWqO3OIx42XSJDOzdk3sigyzLG5eK
1. Розвиток освіти
Початкова освіта. За шкільною реформою 1864 р. початкові школи (офіційно вони називалися народними училищами) поділялися на однокласні з трирічним терміном навчання та двокласні, де навчалися п'ять років. Ці школи проголошувалися позастановими. Для них було визначено чіткий перелік предметів: Закон Божий, читання книг цивільного та церковного змісту, письмо, арифметика (перші чотири дії), церковний спів. Проте навіть у такому вигляді початкова освіта дуже відставала від потреб духовного й економічного розвитку українського суспільства. Початкових шкіл не вистачало навіть для тих, хто був спроможний платити за навчання. Не кращим був стан справ із початковою освітою в Західній Україні. У 1869 р. Австро-Угорська імперія проголосила загальне обов'язкове початкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. Проте значна частина учнів через матеріальні нестатки, брак шкільних приміщень, відсутність кваліфікованих учителів не мали можливості регулярно відвідувати школу. Австро-угорські власті не забороняли навчання рідною мовою, проте в більшості шкіл Східної Галичини воно велося польською, у Північній Буковині – німецькою, на Закарпатті – угорською. Кількість українських шкіл постійно скорочувалася. Оскільки мережа початкових шкіл не задовольняла потреби населення, представники української інтелігенції стали організовувати недільні школи для дорослих. У них навчалися селяни, робітники, ремісники. Ці школи, які працювали в неробочі дні, отримали назву «недільні». Перша недільна школа в Україні була відкрита в жовтні 1859 р. в Києві. Згодом розпочали свою роботу такі школи в Харкові, Полтаві, Чернівцях, Одесі та інших містах. Усього протягом 1859–1862 рр. в Україні діяло 111 недільних шкіл.
Середня освіта. Значно більше уваги царизм звертав на середню освіту. Адже вона була основою вищої освіти, яка готувала фахівців для підприємств, державних, наукових і культурних установ. До мережі середніх навчальних закладів належали класичні восьмирічні гімназії. У 1850 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію. Разом із ними функціонували чотирирічні прогімназії. Вони давали переважно гуманітарну освіту. Освіту з природничим і фізико-математичним ухилом надавали семирічні реальні гімназії. Із 1871 р. їх перейменували на реальні училища. У них давні мови не вивчали, а докладно опановували природознавство, хімію, фізику, математику, креслення, сучасні мови. Навчання в реальних училищах було більше наближеним до потреб життя. Проте, випускникам класичних гімназій надавалося право вступати в університети без вступних екзаменів. Випускники ж реальних училищ могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Гімназії так само проголошувалися безстановими і загальнодоступними. Однак, щоб поступити до них, учні мусили бути відповідно підготовленими й платити за навчання. Проміжною ланкою між гімназіями й університетами були ліцеї. Окремо функціонувала мережа середніх закладів, де учні отримували фахову підготовку. Учителі навчалися в учительських семінаріях. Військовики закінчували семирічні кадетські корпуси. Священиків готували в духовних семінаріях. Кваліфіковані фахівці для сільського господарства, промисловості й торгівлі закінчували комерційні та сільськогосподарські училища. На західноукраїнських землях середню освіту теж здобували в гімназіях. У 1874 р. австрійський уряд дозволив вести навчання в них рідною мовою. Перша українська гімназія була відкрита в Перемишлі в 1887 р. Наприкінці XIX ст. також у Галичині було 6 українських гімназій, тоді як польських – 29. Дві німецько-українські гімназії працювали на Буковині. Тут українська мова викладалася лише як окремий предмет. У трьох гімназіях Закарпаття навчання велося тільки угорською мовою.
Вища освіта. Поряд зі Львівським, Харківським і Київським університетами протягом другої половини XIX ст. почали діяти кілька нових. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрито Новоросійський університет, що було зумовлене зростанням освітніх потреб півдня України. У 1875 р. було засновано Чернівецький університет. Потреби промислового розвитку зумовили необхідність відкриття в останній чверті XIX ст. двох політехнічних інститутів – у Львові та Києві, технологічного в Харкові (1885 р.), гірничого в Катеринославі, двох ветеринарних інститутів у Харкові та Львові, сільськогосподарського в Одесі. Слід відзначити, що політехнічний інститут у Києві став одним із центрів технічного прогресу всієї Російської імперії. Тут було організовано одне із перших товариств повітроплавання, а його член – військовий льотчик Петро Нестеров у 1913 р. виконав вперше в світі «мертву петлю». На базі ліцею князя О. Безбородька в Ніжині почав діяти Історико-філологічний інститут. У всіх цих навчальних закладах студенти навчалися нерідною мовою, тому більшість із них поступово втрачала зв'язок зі своїм народом. Винятком були кафедра історії України у Львівському університеті, відкрита в 1894 р.(очолював М.Грушевський), і кафедра української мови та літератури в Чернівецькому університеті (очолював С. Смаль-Стоцький). У 1897 р. у Львові засновано Академію ветеринарної медицини.
2. Розвиток науки
 |  |
| Мал. 1. І. Пулюй. | Мал. 2. І. Мечников. |
У пореформений період особливого розвитку набули природничі науки. Професори Київського університету стали засновниками нової алгебраїчної школи. Професор Харківського університету Олександр Ляпунов отримав широке визнання завдяки дослідженню та виявленню багатьох закономірностей рівноваги механічних систем. Професор Київського університету Михайло Авенаріус успішно займався дослідженнями у сфері молекулярної фізики. За свої наукові досягнення в 1881р. був нагороджений французьким орденом Почесного легіону. Західноукраїнський фізик Іван Пулюй, працюючи в провідних наукових центрах Європи, зробив відкриття так званих ікс-променів, пізніше названих рентгенівськими. Також він разом із П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким переклав із староєврейської мови Псалтир та з грецької Євангеліє. Провідні позиції у світі зайняла біологічна наука. її досягнення насамперед пов'язані з іменем видатного мікробіолога Іллі Мечникова. Вихованець Харківського університету, він тривалий час працював в Одеському університеті. Разом із мікробіологом Миколою Гамалією він у 1886 р. заснував першу в Україні та другу в світі бактеріологічну станцію й почав виготовляти та з успіхом застосовувати запобіжні вакцини й сироватки для попередження та лікування таких небезпечних інфекційних захворювань, як чума,холера, тиф, туберкульоз, сказ, ящур. За відкриття явища фагоцитозу (знищення кров'яними тільцями – фагоцитами – збудників інфекції) Ілля Мечников – учений з України – отримав найпрестижнішу наукову нагороду – Нобелівську премію. Ю Шимановський винайшов чи мало медичних інструментів та працював над проблемами хірургії. Уродженець і патріот України вчений-енциклопедист Микола Миклухо-Маклай упродовж 17 років вивчав народи Океанії, Південно-Східної Азії та Австралії. Зібраний ним багатий етнографічний матеріал став основою спеціальної науки про людину – антропології.
 |
| Мал. 3. Ф. Вовк. |
Знаним етнографом і археологом був Федір Вовк. Заслуговують уваги дослідження Володимира Вернадського про біосферу та ноосферу. Продовжили свій розвиток і суспільні науки. Нових успіхів досягла історична наука. Протягом другої половини XIX ст. Дмитром Яворницьким була опублікована величезна кількість історичних джерел. Це насамперед 35 томів «Архива Юго-Западной России» та 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». М. Костомаров, написав такі визначні праці, як «Богдан Хмельницький», «Руїна» та багато інших. Засновником української історичної школи став джерелознавець, археолог, історик В. Антонович. Його праці «Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні» обґрунтовували самобутність українського народу, історичні корені його національної самобутності. Учений також став засновником української археології, розпочавши систематичні археологічні розкопки слов'янських пам'яток. Відомим істориками також були М. Грушевський («Історія України¬-Руси»), Олександра Єфименко, Дмитро Багалій.
 |  |  |
| Мал. 4. Д. Яворницький. | Мал. 5. М. Грушевський. | Мал. 6. Д. Багалій. |
Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (мається на увазі Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 p., згідно з якими заборонялося друкувати літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П. Г. Житецький – «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в.» та ін. Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О. О. Потебня. Вони знайшли відображення в його фундаментальних працях: «Из записок по русской грамматике», «Мысль и речь», «Заметки о малорусском наречи» та ін. Відомими науковцями-філологами були Борис Грінченко та Агатангел Кримський.
 |  |  |
| Мал. 7. О. Потебня. | Мал. 8. Б. Грінченко. | Мал. 9. А. Кримський. |
3. Література
Українська література цього періоду характеризувалася різноманітністю художніх напрямів. Вона охоплювала найрізноманітніші теми та проблеми життя,торкалася всіх без винятку класів, станів і верств тогочасного українського суспільства. Найяскравішими рисами літератури стали насамперед реалізм і романтизм, які органічно поєднувалися та доповнювали один одного. Реалістичний напрям у літературі започаткувала своєю творчістю Марко Вовчок (Марія Вілінська). Вона створила першу українську соціальну повість «Інститутка». У «Народних оповіданнях» письменниця засуджувала кріпацтво, захищала знедолених людей. її твори здобули широку популярність не лише в Україні, а й були перекладені на багато європейських мов. Значної слави набув роман П. Куліша «Чорна Рада», в якому розкрито історичні мотиви козаччини. Глибокі соціальні й психологічні проблеми 70-90-х років відображав у своїй творчості Іван Нечуй-Левицький. Він описав життя чи не всіх суспільних верств: селян і робітників, заробітчан («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»), міщанства («На Кожум'яках»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»), духівництва («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт»). Соціально-психологічними мотивами позначена творчість Панаса Мирного. Це насамперед романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повість «Голодна воля».
 |  |  |
| Мал. 10. М. Вовчок. | Мал. 11. І. Нечуй-Левицький. | Мал. 12. П. Мирний. |
У другій половині XIX ст. розквітнув талант Леоніда Глібова. Він став засновником української реалістичної байки. У своїх творах поет висміював такі соціальні лиха, як кріпацтво, хабарництво, здирництво, пихатість, войовничу неосвіченість та ін. Народну любов і славу здобув засновник громадянської та пісенно-романсової лірики Степан Руданський. Його знамениті «Співомовки» є портретним відображенням таких рис українського народу, як дотепність, оптимізм, веселість, мудрість і волелюбство. Наприкінці XIX ст. розпочалася літературна діяльність Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків»). Він заявив про себе як блискучий новеліст світового рівня. Історична повість «Дорогою ціною», у якій письменник виразно протестував проти національного гноблення українців,відразу була перекладена кількома іноземними мовами. У 90-х роках заявила про себе Леся Українка (Лариса Косач-Квітка). Її перші збірки «На крилах пісень», «Думки і мрії» уславлювали боротьбу проти соціального і національного гноблення. Відомими також є такі її твори: «Пісня про волю», «Бояриня», «Лісова пісня». Вершиною літературної творчості другої половини XIX ст. стала літературна спадщина І. Франка. Він написав майже 5 тис. літературних і наукових праць. Важливе місце в них посідає опис життя робітників («Борислав сміється»), у яких він засуджує соціальну експлуатацію. Талановитий митець створив романтичний образ революціонера в українській літературі («Вічний революціонер», «Каменярі»). Болючим соціально-побутовим сюжетам підпорядковані його поеми «Наймичка», «Марійка»,«Смерть убивці». Висвітлення проблем загальнолюдських стосунків принесли йому світову славу. Це, зокрема, романи «Перехресні стежки», «Для домашнього вогнища», драма «Украдене щастя». Відомими літераторами початку ХХ ст. також були Василь Стефаник («Камінний хрест»), Володимир Винниченко («Голота», «Солдатки»), Олександр Олесь («По дорозі в казку»), Гнат Хоткевич («Довбуш»).
 |  |  |
| Мал. 13. М. Коцюбинський. | Мал.14. Л. Українка. | Мал. 15. І. Франко. |
4. Драматургія, театр та музика
Незважаючи на перешкоди, які ставив російський царизм на шляху розвитку драматургії, вона піднімалася до все вищого художнього й інтелектуального рівня. Найбільший внесок у розвиток української драматургії зробили її класики: Михайло Старицький («Не судилося», «Не ходи Грицю, та й на вечорниці», «За двома зайцями»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю»), Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн»). Вони створили колоритні п'єси у жанрах драми, трагедії, комедії, водевілю, писали лібрето оперет та опер. Їхні драматичні твори стосувалися української історії та сучасного життя.
 |  |  |
| Мал. 16. М. Старицький. | Мал. 17. М. Кропивницький. | Мал. 18. І. Карпенко-Карий. |
У 1864 р. у Львові відкрився перший український професійний театр. У 1882 р. з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа Товариство українських акторів. До трупи входило чимало акторів: Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. У 1906 р. Микола Садовський створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр, який наступного року переїхав до Києва.
 |  |  |
| Мал. 19. М. Садовський. | Мал. 20. М. Заньковецька. | Мал. 21. П. Саксаганський. |
Значний вплив на розвиток музичного мистецтва України справила творчість Семена Гулака-Артемовського. Відомою його роботою є «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.). Популярністю користувалися опери Петра Сокальського «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький». Центром української музики став Микола Лисенко («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима й весна» та ін.). Видатною оперною співачкою та актрисою була Соломія Крушельницька, уродженка Тернопільщини.
 |  |  |
| Мал. 22. С. Гулак-Артемовський. | Мал. 23. М. Лисенко. | Мал. 24. С. Крушельницька. |
У 1862 р. відомий український поет і етнограф Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла України». Невдовзі вірш став піснею. Музику до нього написав Михайло Вербицький. Після проголошення незалежності України пісня стала державним гімном.
 |  |
| Мал. 25. П. Чубинський. | Мал. 26. М. Вербицький. |
5. Архітектура, скульптура та живопис
Талановитим архітектором був Олександр Беретті. За його участю у Києві Було споруджено Володимирський собор. Прославилися також: Олександр Кобелєв (будинок Київського політехнічного інституту), Олександр Вербицький, Олексій Бекетов та Юліан Захаревич (Львівський політехнічний інститут), З. Горголевський (Оперний театр у Львові).
Мал. 27. Володимирський собор у Києві (1862–1896 р.).
Мал. 28. Будинок резиденції митрополита Буковини в Чернівцях (нині Національний університет). 1864–1873 рр.
Мал. 29. Будівля оперного театру в Одесі (1883-1887 рр.).
Мал. 30. Оперний театр у Львові (1897-1900 рр.).
Мал. 31. Будівля національної опери України (1901 р.).
Мал. 32. Будинок із химерами (1902-1903 рр.).
Найвідомішим українським скульптором був Леонід Позен. Відомі такі його композиції як «Шинкар», «Кобзар», «Переселенці», «Скіф», «Запорожець у розвідці». Високим мистецьким рівнем вирізнявся пам’ятник Богдана Хмельницького у Києві (1888 р.) Михайла Мікешина.
Мал. 33. Пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві. Скульптор М. Микешин (1888 р.).
Відомими живописцями були: Лев Жемчужников, Іван Соколов, Костянтин Трутовський, Микола Пимоненко («Сінокіс»), Микола Мурашко, Киріяк Костанді («В люди»), Микола Ярошенко. Видатним також був Архип Куїнджі («Чумацький шлях», «Ранок на Дніпрі», «Українська ніч», «Степ» та ін.). Прославилися своїми полотнами також Сергій Васильківський («Ранок», «Отара в степу», «Степ на Україні»), Корнил Устиянович («Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»), Ілля Рєпін («Запорожці пишуть листа турецькому султану»), Микола Самокиш, Олександр Мурашко («Праля», «Продавщиці квітів» та ін.).
 |  |
| Мал. 34. «Сінокіс» М. Пимоненко. | Мал. 35. «Ворожіння» М. Пимоненко. |
 |  |  |
| Мал. 36. М. Пимоненко. | Мал. 37. В. Васильківський. | Мал. 38. І. Рєпін. |
Мал. 39. «Козаки в степу» С. Васильківський.
Мал. 40. «Весняний день в Україні» С. Васильківський.
Мал. 41. «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» І. Рєпін (1878–1891 р.).
Основні терміни, поняття, імена
Основні дати:
1850 р. – в Києві відкрито першу жіночу гімназію.
1859 р. – перша недільна школа в Україні.
1864 р. – шкільна реформа у Російській імперії.
1865 р. – на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрито Новоросійський університет.
1869 р. – Австро-Угорська імперія проголосила загальне обов'язкове початкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років.
1875 р. – було засновано Чернівецький університет.
1882 р. – з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа Товариство українських акторів.
1886 р. – заснування першої в Україні та другої в світі бактеріологічної станції.
1894 р. – відкриття у Львівському університеті кафедри історії України.
1906 р. – Микола Садовський створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр.
ПЕРЕГЛЯНУТИ ВІДЕО:
НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
1.Особливості економічного розвитку
У промисловості одночасно мали місце два процеси: завершення промислового перевороту та економічна криза 1900–1903 рр., котра згодом переросла у велику депресію. Завдяки кризі спостерігалась концентрація промисловості: дрібні підприємства розчинялися, а великі зміцнювались та об’єднувались. Похідними від цього прогресу було утворення монополій у промисловості. Перша монополія з’явилась у цукрозаводській промисловості ще у 1887 р. (цукровий синдикат). У 1902 р. з’явились одразу три монополії: «Продамет», «Трубопроводи», «Продвагон», у 1904 р. – «Продвугілля». Загалом, в Україні діяло 30 , які мали 60-80% збуту відповідної продукції. Одночасно з концентрацією промисловості відбувалась концентрація капіталу, злиття банківського капіталу з промисловістю. На початку ХХ ст. мав місце небачений до того приплив іноземного капіталу в промисловість України, у т. ч. бельгійського, французького, англійського. В другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. сільському господарстві уряд стимулював общинне землеволодіння, оскільки в общині існувала кругова порука за сплату податків. Община (як правило - селянська громада одного села) на чолі з виборним старостою, стала найнижчою адміністративною ланкою (община – волость – повіт – губернія). Община, була власником надільних ділянок та сільгоспугідь, а окремі члени общини були користувачами наділів. Наділи періодично перерозподілялись. Цим самим обмежувалася господарська ініціатива селян, переділи землі позбавляли стимулу для її ретельного обробітку.
2. Формування українських політичних партій
Першою нелегальною українською політичною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна Українська Партія (РУП), яка сформувалася в січні 1900 р. в Харкові на основі студентських гуртків. До неї входили: Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич та М. Русов. Програму РУП склав М. Міхновський. Вона була опублікована у Львові у 1900 р. у вигляді брошури «Самостійна Україна». Основними положеннями цього документу були: мета партії – створення незалежної української держави; лідер національного руху – інтелігенція, що служить своєму народові; засоби досягнення головної мети – будь-які, включаючи насильницькі; основні лозунги боротьби – «хто не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або вмремо»; ніяких компромісів з помірними українофілами. Незабаром у РУП відбувся розкол – багатьом її членам не подобалася націоналістична категоричність і безкомпромісність висунутих у брошурі М. Міхновського ідей.
 |  |
| Мал. 1. Д. Антонович. | Мал. 2. М. Міхновський. |
У 1900 р. незалежно від РУП була створена ще одна нелегальна соціалістична організація – Українська соціалістична партія (УСП). Її лідерами були Б. Ярошевський та М. Меленевський. Основною метою програми було створення Демократичної Республіки із суспільною власністю на засоби виробництва.
Українська народна партія (1902 р.) представляла націоналістичний напрямок у політичному житті України початку ХХ ст. Організаторами УНП виступили М. Міхновський та О. Макаренко. Партія виступала з позицій цілковитої державної самостійності України.
 |  |
| Мал. 3. О. Лотоцький. | Мал. 4. Є. Чикаленко. |
 |
| Мал. 5. Б. Грінченко. |
До ліберально-демократичної течії українського політикуму варто віднести Українську демократичну партію (УДП), яка утворилась у 1904 р. Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. У 1905 р. було опубліковано програму УДП. У ній засуджувався самодержавно-бюрократичний лад, що протягом тривалого часу гнітив народи Російської держави, і доводилась необхідність запровадження конституційної форми правління. У національному питанні ставилися вимоги: надання широкої національної автономії Україні; створення Українського сейму, який міг би самостійно проводити фінансову й економічну політику, враховуючи загальнодержавні потреби. Програма відстоювала повноправне використання української мови в шкільництві, судочинстві, адміністрації. Для вирішення аграрного питання в Україні передбачалося передати державні, удільні та монастирські землі у власність краю, щоб за невелику плату наділити нею тих, хто її обробляє.
У 1904 р. відбувся розкол в УДП і більш радикальні члени утворили у 1905 р. Українську радикальну партію (Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський). УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної держави; виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних установах України тощо. Основні програмні засади УРП зазнавали значного пливу соціал-демократичних ідей.
У 1904 р. була створена Українська соціал-демократична спілка («Спілка»). Її лідером був М. Меленський. Партія в основному базувалася на марксистських ідеях. Вона прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їх національної приналежності.
У грудні 1905 р. на II з'їзді РУП більшість її учасників на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою дійшли висновку про необхідність об'єднання національної ідеї з марксизмом і перетворили РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Таким чином, партія визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, частково з робітників і селян. Підкреслюючи національне питання, вона вимагала автономії України. Крім того, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської соціал-демократичної робітничої партії.
 |  |
| Мал. 6. В. Винниченко. | Мал. 7. С. Петлюра. |
У 1905 р. була створена Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Її лідерами були А. Лотоцький, Є. Чикаленко та Б. Грінченко. Партія виникла в результаті злиття Української демократичної партії та Української радикальної партії. Вона відстоювала ліберально-демократичні позиції, ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію в складі Росії.
У 1908 р. була створено Товариство українських поступовців – нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні протягом 1908–1917 рр. ТУП було створено у Києві з ініціативи членів Української демократично-радикальної партії (УДРП) для координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії. Так її лідерами були: М. Грушевський, С. Єфремов та Є. Чикаленко. До Товариства українських поступовців, крім УДРП, увійшли діячі соціал-демократичних (С. Петлюра, М. Шаповал, В. Винниченко) та ліберальних (А. В'язлов, Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму та конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася у Києві), яка обиралася на щорічних з'їздах організації. Осередки організації – «громади ТУП» діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі та Москві. Основні напрями діяльності ТУП були: культурницька робота (створення «Просвіт», клубів, поширення видань), виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті. Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог: впровадженні парламентаризму; перебудови Російської держави на федеративних засадах; національно-територіальної автономії України. 3 початку Першої світової війни виникли розходження серед членів ТУП щодо участі Росії у війні. Одна частина тупівців (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні; інша – стояла за повний розгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії. Восени 1914 р. було прийнято компромісне рішення – ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила російську політику в окупованій Галичині, а в грудні 1916 р. випустила декларацію під заголовком «Наша позиція» з вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу тощо.
 |  |
| Мал. 8. М. Грушевський. | Мал. 9. С. Єфремов. |
3. Революція1905–1907 рр.
Головними причинами революції були:
- поразка Росії у російсько-японській війні 1904–1905 рр. і падіння авторитету влади;
- зволікання влади з вирішенням аграрного питання;
- потреба припинити національний гніт народів, зокрема в Україні, – русифікацію;
- жахливі умови праці і життя більшості робітників.
Приводом для початку революційних подій став розстріл мирної демонстрації у Петербурзі 9 січня 1905 р. Ця подія увійшла в історію як «кривава неділя». Після цього в різних регіонах імперії розпочалися збройні повстання. Ради робітничих депутатів та профспілки висунули такі вимоги: встановлення робітничого контролю над виробництвом, 8-годинний робочий день, зниження цін на товари у фабрично-заводських крамницях тощо. Висувалося гасло «Геть самодержавство». 14 червня 1905 р. в одеському порту вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». У листопаді 1905 р. відбулося повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П. Шмідтом. Всі збройні виступи було придушено, але царизм вимушений був піти на тимчасові поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола ІІ видав маніфест, яким проголошувались демократичні свободи (свобода слова, совісті, друку, зборів, об’єднань) і надання Державній Думі законодавчих прав. Навесні 1906 р. відбулися вибори до І Державної думи. У результаті від України було обрано 102 депутати від дев'яти українських губерній. Українці створили в Думі для відстоювання своїх інтересів Українську парламентську громаду на чолі з чернігівським адвокатом І. Шрагом, до складу якої увійшли 42 особи. Проте уже 8 липня 1906 р. І Державна Дума була розпущена, а тому національне питання не вдалося реалізувати. В січні 1907 р. відбулися вибори до ІІ Державної Думи. Україну в органі тепер теж представляло 102 депутати, проте вже від усіх політичних партій. Знову було створено українську фракцію із 47 осіб, котра вимагала автономії України, запровадження української мови в систему освіти та державного управління, створення кафедр української мови, літератури, історії в університетах тощо. Але, знову ж таки ІІ Державна Дума була через 102 дні роботи розпущена. Починаючи з червня 1907 р. відбувається згортання демократичних реформ. Так 3 червня 1907 р. імператор підписав новий виборчий закон, який значно обмежив виборчі права селян і робітників. Прийняття закону без участі Думи було порушенням Маніфесту 17 жовтня. Тому, події 3 червня 1907 р. вважають державним переворотом і закінченням російської революції, а політичний режим, який при цьому склався, «третьочервневою монархією». В країні почалася реакційна політика, відомою під назвою «столипінщина» (від прізвища голови Ради Міністрів Росії – Петра Столипіна (1906–1911 рр.)). Проти учасників революції були застосовані жорстокі репресії.
4. Столипінська аграрна реформа 1906–1911 рр.
 |
| Мал. 10. П. Столипін. |
Придушивши революцію 1905–1907 рр., царський уряд розумів, що одними репресіями зняти соціальну напругу в суспільстві неможливо. Однією з головних причин революції було аграрне питання, вирішити яке запропонував голова Ради Міністрів і міністр внутрішніх справ П. Столипін. У листопаді 1906 р. ним було видано указ, який був затверджений царем і став законом 14 червня 1910 р. В указі містились основні положення реформи. При розробці реформи П. Столипін виходив з положення, що ліквідація поміщицького землеволодіння призведе до втрати виробників товарного хліба, а з часом знову постане проблема малоземельності. Він пропонував реформувати селянське господарство шляхом руйнування селянської общини і перерозподілу селянських земель на користь заможних селян (куркулів). Куркулі повинні були стати опорою царського режиму і, одночасно, виробниками додаткового товарного хліба.
Столипінська аграрна реформа передбачала:
- ліквідація общинного землеволодіння, передача селянських наділів у приватну власність;
- кредитне забезпечення новоутворених селянських приватних господарств (фермерського типу) за допомогою Селянського земельного банку;
- переселення українських селян з густозаселених українських губерній у східні регіони Росії (до Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії) з метою подолання малоземелля та господарського освоєння віддалених регіонів.
Одержуючи надільну землю у власність, селянин мав можливість об'єднати свої ділянки в один так званий відруб і переселитися туди (на хутір) або залишатися на старому помешканні. Столипін у проведенні реформ зустрів сильний опір як з боку правих, які не були зацікавлені у руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо есерів, більшовиків), які в розрахунку на майбутню революцію не бажали зменшувати соціальної напруги на селі. Селяни, побоюючись розорення, теж опирались реформі. У вересні 1911 р. Петро Столипін був убитий у Київському оперному театрі агентом охранки есером Д. Багровим.
Основні терміни, поняття, імена
Основні дати:
1900 р. – Революційна Українська Партія (РУП).
1900 р. – Українська соціалістична партія (УСП).
1902 р. – Українська народна партія (УНП).
1904 р. – Українська демократична партія (УДП).
1905 р. – Українська радикальна партія (УРП).
1905 р. – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП)
1908 р. – Товариство українських поступовців (ТУП).
1905–1907 рр. – революція в Російській імперії.
1906–1911 рр. – земельна реформа П. Столипіна.
ПЕРЕГЛЯНУТИ ВІДЕО:
НАВЧАЛЬНИЙ ТЕСТ:
http://zno.academia.in.ua/mod/quiz/view.php?id=735
http://zno.academia.in.ua/mod/quiz/view.php?id=700
Відповіді надсилати:
Електронна адреса: larapronchakova@gmail.com
Viber https://invite.viber.com/g2=AQBxgYiwUTqOVEs4hIIabi8bB035I8VFjf6vWqO3OIx42XSJDOzdk3sigyzLG5eK
Немає коментарів:
Дописати коментар