Е - 20 1/9
ПЛАН РОБОТИ
з предмета Історія України
зі здобувачами освіти
на період карантину
08.12.2020
Розділ 3. РОЗГОРТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ.
БОРОТЬБА ЗА ВІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ
• Чи стане щасливим людство, якщо уподібниться єдиному зразку, запропонованому якоюсь політичною силою, яка поширює свою ідеологію насильницькими засобами?
1. Формування державної системи УСРР
На окупованих українських територіях 6 січня 1919 р. російські більшовики проголосили про створення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Головою її уряду В. Ленін призначив X. Раковського. За Конституцією УСРР (березень 1919 р.), що максимально повторювала текст Конституції РСФРР, владні повноваження надавалися радам. Вищими органами влади проголошувалися Всеукраїнський з’їзд рад, обраний ним Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК), що діяв між з’їздами, та уряд — Рада народних комісарів (раднарком, РНК). Місцевими органами влади вважалися губернські, повітові та волосні з’їзди рад, а між їхніми скликанням — відповідні виконавчі комітети.
Конституція УСРР позбавляла виборчих прав усіх «експлуататорів» — тих, хто використовував найману працю, їхніх «прислужників» — священиків, колишніх службовців, поліцейських та ін. Було обмежено й права трудящих: один делегат обирався від сільської волості (незважаючи на кількість населення), від 10 тис. робітників і від 1 тис. червоноармійців. Як наслідок, чужі українству люди перевищували чисельність українських делегатів удесятеро.
Однак місцеві виконкоми все одно не корилися більшовикам. Тому, усупереч конституції, у повітах і волостях більшовики формували т. зв. революційні комітети (ревкоми), а в селах — комітети незаможних (комнезами), використовуючи їх як слухняне знаряддя диктатури комуністів. Головним інструментом цієї диктатури стала Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК, (рос.) ВУЧК) — «каральний меч революції», який знищував усіх, хто протистояв владі комуністів.
УСРР стала складовою єдиного державного механізму, очоленого державними органами РСФРР. 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК опублікував декрет про «воєнно-політичний союз». Згідно з ним, централізоване керівництво військовими комісаріатами, радами народних господарств, залізницями, фінансами та робочою силою покладалося на раднарком РСФРР та його наркомати. Військовий комісаріат УСРР був розформований, Український фронт ліквідовано й уключено до складу Південного фронту. Уряд УСРР було зведено до обласної ланки управління.
2. Політика «воєнного комунізму»
Метою цієї політики було підпорядкування всіх ресурсів Росії та завойованих народів потребам Червоної армії, яка мала вторгнутися в Європу й здійснити світову революцію. Оскільки «воєнний комунізм» суперечив загальнолюдським принципам господарювання, то запровадити його можна було лише використовуючи силу зброї.
Складові політики «воєнного комунізму» | |||||
націоналізація промисловості | реквізиції хліба | примус до неоплачуваної праці | відмова від товарно-грошових відносин | заміна ринку прямим розподілом товарів | червоний терор |
Спочатку радянська влада вдалася до ліквідації товарно-грошових відносин, заборонивши діяльність банків і конфіскувавши на свою користь золото й інші цінності. Наступним кроком стала націоналізація цукрової промисловості, великих шахт, металургійних, хімічних, машинобудівних заводів. Керівництво ними перейшло до Вищої Ради народного господарства (ВРНГ) РСФРР. Це призвело до припинення роботи майже 2/3 підприємств. Решта працювала недбало, з перебоями й недовантаженням.
«Воєнний комунізм» — система заходів соціально-економічного характеру, що мала на меті побудову нових, т. зв. комуністичних відносин, заснованих на націоналізації землі, промислових підприємств, торгівлі, ліквідації товарно-грошових відносин, примусовій трудовій мобілізації, централізованому розподілі продуктів і товарів. В Україні проводився російсько-більшовицькою владою протягом 1918-1921 рр.
Ліквідувавши товарно-грошові відносини, а з ними й заробітну платню, комуністи вдавалися до примусової праці. У січні 1920 р. було створено т. зв. Українську трудову армію, чисельністю 30 тис. «бійців». Оскільки робітники намагалися уникнути мобілізації до цієї армії, то в кожному губернському центрі було організовано табори примусових робіт. Лише голод примушував робітників і службовців іти на роботу, щоб отримати мізерний продовольчий пайок.
Щоб дати продовольчі пайки працівникам міста, потрібно було реквізувати майно або продукцію в сільських трудівників. Політику реквізицій було узаконено 11 січня 1919 р., коли РНК РСФРР запровадив своїм декретом в окупованій Україні продрозкладку. За нею селяни мусили свою продукцію віддавати радянській державі за обіцянку отримати в майбутньому промислову продукцію. Одночасно була заборонена торгівля зерном. Селян, які намагалися продавати хліб, оголошували спекулянтами, «ворогами революції», грабуючи й страчуючи їх.
До 1 червня планувалося реквізувати 50 млн, а до осені — 140 млн п хліба. Опорою більшовицького режиму в українському селі стали комнезами. Саме вони здійснювали продрозкладку на місцях, отримуючи за це переваги при розподілі землі, звільнення від податків та 10-20 % відібраного збіжжя.
Захищаючи свій хліб, селяни чинили опір. Тому протягом 1919 р. продзагонам вдалося заготовити не більше 8 млн п хліба. Причому в селян більшовики зуміли відібрати лише 4 млн п хліба, решту було вивезено з поміщицьких маєтків та ін.
3. Антибільшовицький повстанський рух
Політика «воєнного комунізму» викликала масове незадоволення селянства. Проти більшовиків піднялося щонайменше 250 тис. українців, що в кілька разів перевищило чисельність армії А. Денікіна. Проте стихійність і прив’язаність до рідних місць, політична наївність перешкоджали їм вигнати російсько-більшовицьких зайд, яких уважали «розбійниками й грабіжниками».
Характерною вадою українського повстанського селянського руху була відсутність сформованої національної свідомості. Більшість повстанців не пов’язувала інтереси своєї громади, малої Батьківщини з потребою в Українській державі. Тому національним урядам і не вдалося використати повстанський рух для вирішення завдань національного масштабу. Незважаючи на вади, повстанці майже паралізували тил червоних.
Червоний терор — злочин проти людяності. Щоб подолати опір українського народу, більшовики використали армію, створивши спеціальний внутрішній фронт під командуванням К. Ворошилова. Оскільки селяни-червоноармійці могли «проявити м’якість», до каральних дій залучали загони т. зв. «інтернаціоналістів»: китайців, латишів, угорців та ін. «Інтернаціоналісти» вдавалися до найжорстокіших форм терору, масово спалюючи й вирубуючи цілі села.
Реквізиція (від латин. requisition — вимога) (конфіскація) — примусове вилучення радянською державою або військовою владою майна у власника без будь-якої компенсації.
Продрозкладка (продовольча розкладка) (січень 1919 р. — березень 1921 р.) — реквізиційний спосіб заготівлі сільськогосподарської продукції, виробленої українськими селянами.
Водночас уряд УСРР рекомендував «м’якші» форми терору: узяття заручників, накладання контрибуції на непокірні села, розстріли організаторів непокори, ув’язнення в концтаборах, яких було створено 18.
У містах тим часом лютували чекісти. Так, у Києві діяло понад 20 відділень ВУЧК, кожне з яких стало гігантською катівнею та моргом. Число жертв другої більшовицької інтервенції вже вимірювалося не тисячами, а десятками тисяч.
4. Отаманщина
За умов зруйнування старої держави, поширення анархії, глибокої соціально-економічної кризи, втрати авторитету українськими політичними силами, найавторитетнішими на місцях були отамани. Формально визнаючи владу С. Петлюри, отамани стали військовими правителями цілих губерній, повітів і волостей. Вони намагалися привабити маси закликами до боротьби з експлуататорами, давали нездійсненні обіцянки й водночас реквізували провіант. Безвладдя використовували й кримінальні елементи, чинячи погроми та грабежі.
Серед отаманів вирізнявся Петро Болбочан, командир Запорозького корпусу, який контролював територію Харківщини та Полтавщини, підтримував Директорію. Отамани Матвій Григор’єв (Херсонщина) і Данило Терпило (Зелений) (Південна Київщина) схилялися до радянської влади. На Чернігівщині домінував «червоний курінь смерті» отамана Ангела, на Волині — «чорний курінь смерті» отамана Гуцоля, на Поділлі діяв загін під командуванням полковника армії УНР Якова Шепеля.
Найяскравішою особистістю серед отаманів був Нестор Махно. Непоказний статурою, він виявляв надзвичайну силу волі, незламною переконаністю надихав своє найближче оточення й десятки тисяч селян. Щоб захистити їх від примусових поставок продовольства, Н. Махно в серпні 1918 р. створив невеликий повстанський загін. За давнім українським звичаєм його шанобливо нарекли «батьком». У різний час його загін, згодом дивізія, а потім армія налічували від кількох до 50 тис. бійців (10 тис. кінноти, 40 тис. піхоти на 12 тис. тачанок). Запорукою воєнних успіхів Н. Махна було швидке та вміле маневрування. Завдяки легендарним тачанкам, які були озброєні кулеметами, посилювалася вогнева міць майже в будь-якій точці бою, вони проходили понад 100 км за добу.
На контрольованих територіях батько Махно встановлював «вільний радянський лад». Він ішов на воєнно-політичні домовленості й із С. Петлюрою, і з червоними. Після того як більшовики зрадили його після взяття Криму, він до літа 1921 р. вів з ними запеклу боротьбу, а 28 серпня з невеликим загоном прорвався за румунський кордон.
Отаманщина — стан сваволі й анархії, який породила соціальна стихія за умов слабкості чи бездіяльності органів державної влади.
Особистості
Нестор Міхненко (батько Махно) (1888-1934) народився в с. Гуляйполі на Катеринославщині в бідній селянській родині. З дитинства наймитував, працював на заводі, став членом групи «хліборобів-анархістів-комуністів», яка здійснила кілька пограбувань і політичне вбивство.
1910 р. був засуджений до смертної кари. З огляду на молодий вік, смертну кару замінили на довічну каторгу.
У березні 1917 р. повернувся до Гуляйполя й очолив Гуляйпільську раду робітничих і селянських депутатів, яка, не чекаючи розв’язання земельного питання Всеросійськими Установчими зборами, відібрала землю в поміщиків і наділила нею селян. З 1921 р. — в еміграції. Помер у паризькій лікарні.
Директорія УНР намагалася об’єднати курені та загони отаманів в єдину армію УНР, проте їхнє число й неконтрольованість зростали. Отаманщина засвідчила про розрізненість українських демократичних сил, неготовність до спільних державотворчих дій та захисту молодої Української держави.
Василь Чучупака
Холодноярська республіка. Легендарна Холодноярська республіка розпочалася з невеликого загону самооборони (22 особи), який було створено в 1917—1918 рр. на прохання ігумені славнозвісного Мотронинського Свято-Троїцького монастиря. У 1919 р. загін перетворився на полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням сільського учителя, прапорщика царської армії Василя Чучупаки. Наприкінці 1919 р. чисельність полку досягла 15 тис. бійців. Він визнавав владу Директорії УНР, протистояв більшовицькому «воєнному комунізму» і денікінському режиму. У листопаді 1919 р. холодноярці проголосили Чигиринський повіт Холодноярською республікою, відновили дію законів Директорії УНР.
Історичний факт
Захисник Холодноярської республіки Ю. Горліс-Горський у книжці «Холодний Яр» (Львів, 1926) ознайомив майбутніх оунівців, упівців з тактикою партизанської боротьби, життям холодноярців, уключаючи й вітання: «Слава Україні! — Героям слава!» («Козакам слава! — Україні слава»!).
5. Окупація польськими військами території Західної області УНР
У дні поразки під Чортковом на допомогу Польщі прийшла Антанта. 25 червня 1919 р. Вища рада Версальської конференції офіційно дозволила Польщі окупувати всю Східну Галичину й вивести свої війська налінію Збруча із застереженням, що вона, за змогою, забезпечить автономію цієї території, а також політичну, релігійну й особисту свободу її мешканців.
Отямившись від поразки, 28 червня польські війська перейшли в контрнаступ. Вони прорвали український фронт під Янчином (нині с. Іванівка Перемишлянського р-ну Львівської обл.) і примусили УГА знову відступити до Збруча.
Протягом 16-18 липня УГА в цілковитому порядку зі зброєю в руках перейшла р. Збруч, залишивши територію ЗУНР. Разом з армією перейшло й державне керівництво, відступило й чимало цивільного населення, здебільшого інтелігенції, яка служила в українських державних установах.
Історичне джерело
Учасник визвольних змагань О. Назарук згадував: «Були то страшні дні. З одного боку напирали поляки, з іншого — більшовики. Територія обох українських держав займала вже тільки дуже малий простір по обох боках Збруча. На тім просторі чути було гук гармат і від сходу, і від заходу... Артилерія мала ще трохи амуніції, а піхота вже ні, Вона білою зброєю помагала, де могла, нашій артилерії стримувати натиск ляхів. І своїми трупами вкривала останні поля галицької землі... щоб мали час відступити наші обози з хворими й пораненими, з майном».
Отже, у Кам’янці-Подільському зустрілися державні установи УНР і ЗУНР. Українські лідери не зуміли погодити свої інтереси. Є. Петрушевич вважав, що в умовах, які склалися, треба сконцентрувати всі зусилля на зміцненні Галичини. Адже вона мала найрозвинутішу національну традицію, культуру та дієву армію. Є. Петрушевич не бажав мати нічого спільного з поляками, а його оточення пропонувало укласти союзний договір із запеклим ворогом С. Петлюри — генералом А. Денікіним. Тим часом урядовці Директорії вважали, що потрібно шукати порозуміння саме з Польщею, щоб відбити російсько-більшовицький та білогвардійський наступи.
6. Наступ об’єднаних українських армій на Київ
Об’єднання УГА й армії УНР призвело до докорінної зміни стратегічної ситуації на Правобережжі. 80-тисячна об’єднана армія під командуванням генерала М. Юнакова протягом місяця звільнили все Правобережжя.
30 серпня 1919 р. київське угруповання під командуванням генерала УГА А. Кравса вступило в західні околиці Києва. Майже одночасно до міста зі сходу вступили денікінські полки. 31 серпня о 10-й год на Думській площі (тепер майдан Незалежності) Запорозький корпус УНР зустрівся з російськими частинами. Побачивши, що на площі денікінці вивішують трикольори, українці зірвали один з них. Зав’язалася перестрілка. Перед Директорією постала проблема: дати бій Денікіну й стати «союзником» більшовиків чи разом з білогвардійцями продовжити вигнання більшовиків. Вирішено було утриматися від бойових дій з білими. Українські сили вийшли з Києва й зупинилися на лінії Ігнатівка-Васильків-Германівка. На порозумінні з Денікіним, заради зближення з Антантою, наполягало й керівництво ЗУНР.
Отже, завдяки спільним зусиллям армій УНР і ЗУНР вдруге було вигнано денікінців і більшовиків з Правобережної України. Водночас Лівобережна Україна потрапила під білогвардійську окупацію.
7. Наступ білогвардійських військ на УНР
Напружені відносини з денікінським урядом незабаром стали ворожими. 22 вересня було перехоплено наказ Добровольчої армії заволодіти територією, яку контролює УНР, і знищити її армію. 24 вересня Директорія УНР оголосила війну А. Денікіну. З 26 вересня до кінця жовтня 1919 р. за Правобережжя відбувалися запеклі бої. Наприкінці жовтня українська армія почала втрачати боєздатність, насамперед через поширення епідемії тифу, а також через нестачу зброї.
За цих умов командування УГА заради порятунку своєї практично знищеної тифом армії 6 листопада пішло на союз з Білою армією й визнало підпорядкування УГА А. Денікіну. У такий спосіб військове керівництво ЗУНР тоді сподівалося, що співпраця із союзником Антанти допоможе врегулювати відносини з іншим союзником Антанти — Польщею.
Події цих днів спонукали Є. Петрушевича заявити про припинення збройної боротьби за державність. Не бачачи перспектив подальшої збройної боротьби, 16 листопада 1919 р. Є. Петрушевич виїхав до Відня, щоб продовжити боротьбу дипломатичними засобами.
Отже, відстоюючи національну державність, ЗУНР зазнала поразки. Проіснувавши лише 257 діб, ЗУНР продемонструвала найпослідовнішу програму державного будівництва на теренах тогочасної України.
У листопаді 1919 р. армія УHP залишилася наодинці з білими й червоними. Її чисельність не перевищувала тоді 8-10 тис. бійців. Розпочався відступ до Кам’янця-Подільського, який згодом назвали «Листопадовою катастрофою».
Історичне джерело
Настала зима, а в армії не вистачало обмундирування, насамперед взуття та провіанту. Посилювалася епідемія тифу. «На возах везли тисячі хворих на тиф, прикритих тільки дірявими шинелями. Важкохворих залишали під опіку селян, але й самі вони часто цілими родинами лежали хворі. Військові частини зменшились у своєму складі, у сотнях залишалося від 5 до 10 бійців, а полки доходили до 50-60 багнетів», — згадував один з учасників тих подій генерал О. Удовиченко.
15 листопада в Кам’янці-Подільському на засіданні Директорії та уряду було прийнято рішення запропонувати польському командуванню зайняти Кам’янець-Подільський. Наступного дня уряд та армія УНР залишили місто. Голова Директорії С. Петлюра виїхав до Варшави. Так, наприкінці 1919 р. сили УНР виявилися майже вичерпаними.
Перший зимовий похід (6 грудня 1919 р. — 6 травня 1920 р.). Проте уряд та армія УНР не збиралися покладатися лише на зовнішню підтримку. 6 грудня було прийняте рішення перейти до партизанських методів ведення війни й розпочати зимовий похід. У армії УНР залишалося майже 10 тис. боєздатних бійців, які прорвали денікінський фронт між Козятином і Калинівкою (нині Вінницька обл.) і 24 грудня без бою зайняли Вінницю. В останній день 1919 р. армія УНР вступила до Умані. Цим успіхам на Правобережжі сприяли перемоги більшовиків над денікінцями, які відступали на південний схід, а Україну знову брали під свій контроль більшовики. Зимовий похід сприяв піднесенню морального духу як армії, так і мирних мешканців.
Знову почав відроджуватися повстанський антибільшовицький селянський рух. Армія УНР сприяла координації дій повстанських загонів. Її успіхи вселяли надію й у підупале духом політичне керівництво, спонукали його до продовження політичної боротьби за незалежну державу.
Історичне джерело
Розгорнуту оцінку зимовому походу дав тодішній голова уряду УНР І. Мазепа, який брав у ньому безпосередню участь. Він підкреслював, що за п’ять місяців зими та весни 1920 р. армія «зберегла себе морально та фізично. Населення годувало й зодягало армію, постачало їй усе потрібне й усіма способами допомагало, бо бачило в ній свою армію, яка боролася за інтереси народні».
Запитання та завдання
1. Поясніть значення понять «воєнний комунізм», «трудармія», «продрозкладка», «продзагін», «продпайок», «наркомат», «нарком», «раднарком», «ревком», «комнезам», «реквізиції», «отаманщина».
2. Опишіть систему органів радянської влади, виокремивши конституційні та неконституційні складові.
3. Охарактеризуйте типові форми червоного терору.
4. Визначте ознаки антибільшовицьких повстань весни-літа 1919 р.
5. Розкрийте сутність політики «воєнного комунізму».
6. Охарактеризуйте отаманщину як суспільне явище, з’ясувавши джерела виникнення, характерні риси, наслідки.
7. Визначте, які прояви суспільно-політичного життя зумовила відмова більшовиків від товарно-грошових відносин.
8. Підготуйте історичний нарис про боротьбу махновців і холодноярців.
9. А чим керуєтеся ви, підтримуючи українську армію?
Відповіді надсилати:
Електронна адреса: larapronchakova@gmail.com
Viber https://invite.viber.com/g2=AQBxgYiwUTqOVEs4hIIabi8bB035I8VFjf6vWqO3OIx42XSJDOzdk3sigyzLG5eK
Розділ 3. РОЗГОРТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ.
БОРОТЬБА ЗА ВІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ
Урок 22. Наступ польських військ. Чортківська офензива.
Пригадайте історичні періоди та діячів, які об’єднували обидва береги Дніпра, утілюючи в життя ідею соборності.
1. Розпад Австро-Угорської імперії та західноукраїнські землі
Вичерпавши свої ресурси, 4 жовтня 1918 р. Німеччина й Австро-Угорщина попросили миру. Австро-Угорщина підійшла до межі розпаду. 16 жовтня імператор Карл І опублікував маніфест про перетворення Австрії на федеративну державу. Він закликав «вірні народи» до створення національних рад, які б виступали виразниками народних потреб перед центральним урядом Австрії. На підставі цього маніфесту 18 жовтня 1918 р. у Народному домі у Львові відбулися збори 69 представників Галичини й Буковини.
Історичний факт
Це були 47 послів до імперського парламенту, Буковинського та Галицького сеймів, представники від політичних партій, найвідоміші люди краю: митрополит А. Шептицький, єпископ Г. Хомишин, віце-президент австрійського парламенту Ю. Романчук, голова Української парламентської репрезентації Є. Петрушевич, голова Народного комітету УНДП К. Левицький, письменник В. Стефаник, голова УНДП Буковини М. Василько.
Збори проголосили себе Українською національною радою, уповноваженою висловити волю українського народу на самовизначення й утворення Української держави, тобто взяли на себе роль парламенту. Президентом УНРади був обраний Євген Петрушевич.
Особистості
Євген Петрушевич (1863-1940) народився в м. Буську (нині Львівська обл.) у сім'ї греко-католицького священика. Навчався в академічній гімназії Львова, на юридичному факультеті Львівського університету. Будучи студентом, очолював «Академічне братство». Здобувши ступінь доктора права, відкрив адвокатську контору в м. Сокалі.
З утворенням УНДП став її діяльним членом. У 1907 р. обраний послом до Віденського парламенту, у 1910 р. — до Галицького сейму. У розпалі Першої світової війни змінив К. Левицького на посаді голови парламентського представництва. Помер у Берліні. 1.11.2002 р. перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Австро-Угорська імперія Габсбургів почала розпадатися. 19 жовтня Чеська національна рада проголосила незалежність Чехословацької області, 21 жовтня Німецькі національні збори закликали до створення самостійної Австро-Німецької держави. 24 жовтня в Загребі проголошено Королівство сербів, хорватів і словенців. У ніч на 31 жовтня з’явилася незалежна Угорська держава. 11 листопада 1918 р. Карл І мусив зректися престолу.
2. Листопадовий зрив
В останні дні існування імперії австрійці продовжували підтримувати польські претензії щодо Східної Галичини. 28 жовтня 1918 р., готуючись до володарювання в єдиній Галичині, у Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала перебрати владу в галицького намісника 1 листопада. Щоб перешкодити цьому, група членів УНРади 31 жовтня створила військову організацію Генеральну команду під проводом майора Дмитра Вітовського. У ніч на 1 листопада за допомогою українських військових частин вона підпорядкувала собі Львів. Українські лідери могли покластися лише на 1410 стрільців і 60 старшин. Це був відчайдушний крок, адже у Львові мешкало 200 тис. переважно польського населення, чисельність польських збройних формувань не була відомою, ніхто не міг передбачити й поведінку австро-угорського гарнізону.
О 4-й год Перший український полк ім. князя Лева й інші частини роззброїли поліцію, інтернували вищих осіб цивільної та військової влади, поставили під свій контроль життєво важливі вузли міста. Підхорунжий 3. Русин установив на Львівській ратуші синьо-жовтий прапор. Місто без жодної жертви перейшло під контроль Генеральної команди. Австро-угорський гарнізон зайняв нейтральну позицію.
Уранці 1 листопада УНРада від імені Австрії на основі цісарського маніфесту й одностайного бажання українського народу отримала всі владні повноваження.
До кінця дня 2 листопада владу УНРади визнала Східна Галичина. Без жодних сутичок і жертв австрійські й угорські гарнізони складали зброю. Такий успіх був зумовлений масовою підтримкою населення та українських військових підрозділів, які діяли відповідно до наказу таємного Центрального військового комітету, створеного офіцерами-фронтовиками. Передбачаючи наближення революційних подій, комітет активно пропагував у військових частинах ідею захисту «української справи», особливо в момент розпаду імперії.
3. Проголошення ЗУНР. Державне будівництво
Узявши на себе функції українського парламенту, УНРада цілеспрямовано працювала над формуванням Української держави. 9 листопада 1918 р. вона сформувала уряд — Тимчасовий державний секретаріат (з 4 січня 1919 р. Рада державних секретарів). Головою першого уряду було обрано К. Левицького.
Історичний факт
Ще до перебрання влади з рук австрійських посадовців, УНРада 29 жовтня 1918 р. створила т. зв. апровізаційний (харчовий) уряд. Він вирішував практичні справи забезпечення продовольством державних, карних, лікувальних, освітніх закладів, а також мешканців міст і містечок, здійснював контроль та управління державним майном.
13 листопада 1918 р. УНРада прийняла «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії». Документ проголошував, що «Держава... має назву Західноукраїнська Народна Республіка» (ЗУНР). Гербом держави було визнано зображення золотого лева на синьому тлі, прапором — жовто-блакитне полотнище. Тоді ж УНРада ухвалила закон, за яким її влада та влада Тимчасового державного секретаріату визнавалася тимчасовою до скликання Установчих зборів.
Щоб зміцнити свій владний авторитет народною підтримкою, УНРада постановила провести 22-26 листопада 1918 р. довибори депутатів від повітів і міст, щоб довести свою чисельність до 150 осіб.
Закон «Про тимчасову адміністрацію» від 16 листопада залишав чинними всі попередні закони, які не суперечили державності ЗУНР. Усі чиновники старих адміністрацій могли й надалі займати свої посади за умови, що складуть письмову присягу на вірність ЗУНР. За законом «Про тимчасову організацію судів і власти судейської» від 21 листопада 1918 р. на службу ЗУНР стали колишні судді.
Украй вагомим в умовах війни з Польщею стало розширення повноважень президента УНРади. 4 січня 1919 р. було прийнято закон про виділ Української національної ради. До нього ввійшли: президент, чотири заступники та п’ять членів. Цей державний орган став колективним президентом УНРади з повноваженнями призначати та звільняти членів уряду, затверджувати закони.
15 лютого 1919 р. було прийнято Закон про українську мову. Її мали вживати в усіх державних установах, публічних інституціях, школах і державних підприємствах. Національні меншини отримали право відкривати власні школи.
Навесні законодавче оформлення держави завершилося прийняттям Закону про права й обов’язки громадян.
Є. Петрушевич та члени уряду ЗУHP. Фото. 1918 р.
Історичний факт
ЗУНР надала політичні права жінкам: «...загальне, рівне, таємне, безпосереднє й пропорційне право голосування» надавалося «як для чоловіків, так і для жінок, що досягли 20-річного віку».
Соціальною опорою західноукраїнської державності було селянство. 14 квітня 1919 р. УНРада прийняла закон про конфіскацію великих земельних угідь і створення земельного фонду. Наділення селян землею мало відбутися лише після закінчення війни й повернення вояків додому. Питання про розміри наділів, отримання їх за викуп чи без нього мав вирішити сейм Західної області УНР.
4. Початок польсько-української війни
1-2 листопада 1919 р., коли вся Східна Галичина визнала передання влади від Австрії УНРаді, на західному кордоні польські військові застосували силу проти українських військових частин у Ярославі, Любачеві, Новому Санчі, Томашеві, Грубешові. Справжні бої розгорілися в Перемишлі. Вони тривали до 12 листопада, поки українські частини не залишили місто.
Розгорілися бої й у Львові. 3 листопада польські формування вже атакували центр міста. Ситуацію на певний час вирівняли два батальйони січових стрільців, які приїхали з Буковини. Однак після захоплення Перемишля у Львів надійшли нові польські сили. 22 листопада українці залишили центр, а через кілька днів - місто. Владні інституції ЗУНР змушені були переїхати до Тернополя, а на початку січня 1919 р. — до Станіславова1 (нині Івано-Франківськ).
Розпочавши війну проти ЗУНР, польський уряд опирався на підтримку могутньої Антанти, яка ще на початку 1918 р. визнала її державність.
5. Українська галицька армія
Потреба захистити ЗУНР від збройної агресії спонукала УНРаду до створення власної армії. 13 листопада 1918 р. вона видала закон про мобілізацію до Української галицької армії (УГА). Формуванням бойових підрозділів займалося старе керівництво військових повітових команд. Нерідко, з власної ініціативи, за це бралися колишні січові стрільці, українські офіцери австрійської армії, формуючи бойові територіальні групи.
1 До 1918 р. — м. Станіслав.
Керівники ЗУНР звернулися по допомогу щодо створення армії до УНР. Директорія надіслала до Галичини козацький загін ім. Ґонти, Козятинську стрілецьку бригаду, Київську окрему артилерійську бригаду та два гарматні полки січових стрільців. Тільки наприкінці 1918 р. ЗУНР отримала від Директорії УНР 120 гармат різного калібру. Командувач УГА генерал Михайло Омелянович-Павленко (1878-1952) і начальник штабу полковник Євген Мишковський (1882-1920) за короткий час на базі бойових територіальних груп створили нову боєздатну армію в складі трьох корпусів по чотири бригади в кожному. Бригада складалася з 3-5 куренів піхоти, гарматного полку (3 легкі й 1 важка батареї), технічних і допоміжних відділів. До складу куреня входили три стрілецькі й одна кулеметна сотні. До сотні входили три чоти. Навесні 1919 р. в УГА служило 125 тис. бійців.
6. Злука УНР І ЗУНР
Ідея соборності жила у свідомості українців упродовж усього часу. 1848 р. її як важливе завдання українського національно-визвольного руху відновила Головна руська рада. Тому, коли уряд ЗУНР звернувся до Директорії УНР з пропозицією об’єднати республіки в одну державу, очільник Директорії УНР В. Винниченко, дав згоду. Хоча для УНР ця згода означала війну на два фронти.
30 листопада 1918 р. галицька делегація на чолі з Л. Цегельським і Д. Левицьким прибула до Фастова. У ході перемовин сторони погодилися на те, що ЗУНР збереже територіальну автономію як Західна область УНР (ЗО УНР). Це було зафіксовано в «Передвступному договорі про злуку».
На початку січня 1919 р. містами Західної України прокотилася хвиля святкових маніфестацій на честь злуки з Великою Україною. Вулиці прикрашали синьо-жовті прапори, зображення тризубів, галицьких левів, портрети М. Грушевського та С. Петлюри.
Київ готувався до акту соборності з натхненням та урочистістю. На вулиці Володимирській перед Софійським майданом було споруджено тріумфальну арку. Її прикрасили блакитними та жовтими стрічками, установили герби українських земель. Уранці 22 січня 1919 р. Софійський майдан і прилеглі вулиці заповнили люди.
О 12-й год розпочалася урочиста церемонія соборності за участі делегацій від обох республік. На її завершення Ф. Швець зачитав універсал. Над Софійським майданом пролунали довгоочікувані слова: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України: Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили й за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина, незалежна Українська Народна Республіка».
Наступного дня в приміщенні Київського оперного театру Трудовий конгрес народів України затвердив Акт злуки. Однак спроба возз’єднання не була втілена в життя через війни, які змушені були вести обидві Українські держави. Вони й надалі, кожна окремо, вели політичні, військові, дипломатичні справи. Проте ця подія ще раз засвідчила національну єдність України.
Історичний факт
21 січня 1919 р. 400 депутатів від усього Закарпаття зібралися в Хусті на Народні збори, що отримали назву «Собор русинів». Збори проголосили возз’єднання Карпатської України з УНР.
7. Український національний рух на Буковині й у Закарпатті
Буковина. 25 жовтня 1918 р., у дні розпаду Австро-Угорської імперії, у Чернівцях утворився Український крайовий комітет, на чолі якого став Омелян Попович — депутат австрійського парламенту. З листопада комітет організував масове віче за участю 10 тис. українців, яке висловилося за приєднання Північної Буковини до Української держави. Перемовини між Українським крайовим комітетом і Румунською національною радою 6 листопада завершилися тим, що сторони погодилися розділити Буковину за етнічним принципом на Північну (українську) та Південну (румунську). Протягом кількох днів у Північній Буковині було створено поліцію, судові органи, Українську національну раду Буковини, крайову адміністрацію та Чернівецький магістрат.
Скориставшись передислокацією січових стрільців з Буковини до Львова, румунські збройні сили вже 11 листопада захопили Чернівці, а за тиждень окупували й анексували всю Буковину та Північну Бессарабію, незважаючи на опір місцевого населення та офіційний протест УНР.
У серпні 1920 р. за рішенням Паризької мирної конференції Буковину було закріплено за Румунією, незважаючи на протести обох Українських держав.
Хотинське повстання. Румунська окупаційна влада відразу ж заповзялася повертати поміщикам землю, вести відверто антиукраїнську політику. Українці відповіли повстаннями. Найбільшим стало Хотинське повстання в січні лютому 1919 р. Воно охопило майже 100 сіл Хотинського та частини Сорокського повітів. 23 січня повстанці захопили Хотин і створили свій орган управління - Хотинську Директорію, висловили бажання приєднатися до України, розпочали формування повстанської армії, яка досягла 30 тис. бійців. Проти повстанців було кинуто регулярну румунську армію. Артилерійським вогнем зруйнували 22 села. Усього в ході повстання та його придушення загинуло від 11 до 15 тис. осіб. Під тиском каральних сил 4 тис. повстанців і 50 тис. біженців відступили на лівий берег Дністра.
Закарпаття. Після проголошення незалежності Угорщини Закарпаття залишилося під владою угорської адміністрації. Розгортання національно-визвольного руху спонукало Угорську республіку в грудні 1918 р. визнати за ним статус автономної провінції під назвою «Руська країна».
Коли навесні 1919 р. в Угорщині було встановлено червоний режим, у боротьбу проти неї вступили Румунія та Чехословаччина. Ліквідувавши комуністичну загрозу, Чехословаччина окупувала західну, Румунія — південно-східну частину Закарпаття (Покуття). Паризька мирна конференція визнала цей переділ. У травні 1919 р. в Ужгороді Центральна Руська народна рада ухвалила постанову про приєднання до Чехословаччини.
Наступ польських військ навесні 1919 р. У квітні 1919 р. на польсько-українському фронті співвідношення сил змінилося на користь Польщі. Сюди було перекинуто 100-тисячну армію під командуванням польського генерала Ю. Галлера. Вона була сформована на кошти Антанти з військовополонених поляків, які воювали в німецькій та австро-угорській арміях. Оскільки армії бракувало офіцерів, командні посади посіли французькі офіцери. Франція надала армії гармати, іншу зброю, військове спорядження.
За рішенням Верховної ради Антанти ця армія була призначена для відсічі передбачуваного більшовицького наступу. Однак польське командування зміцнило армією Ю. Галлера свої сили на польсько-українському фронті.
У середині травня польські війська перейшли в загальний наступ. До початку червня вони окупували майже всю Галичину, за винятком невеликого трикутника між Збручем і Дністром. Під захист армії мусив переїхати до м. Чорткова й уряд ЗУHP (30 УHP).
Скориставшись ситуацією, у наступ перейшла й Румунія. 23 травня її війська перетнули кордон та окупували Коломию й Покуття аж до Дністра. Для виснажених боями із сильнішим противником і підупалих духом галичан трикутник між Збручем і Дністром виглядав як «трикутник смерті»: одній стороні загрожували озброєні до зубів і чисельніші польські сили; за Дністром стояла румунська армія; за Збручем, притиснувши до річки армію УНР, знаходилися Червона й Біла армії.
Поразки в боях і політична боротьба в уряді загрожували розпадом армії та урядовою кризою. Ці обставини спонукали УНРаду наділити президента Є. Петрушевича надзвичайними повноваженнями «уповновласненого диктатора». Це означало поєднання обов’язків президента та голови уряду. Він тепер особисто визначав політичний курс і воєнні плани ЗУНР.
8. Чортківська офензива
Ситуація, у яку потрапили західноукраїнський уряд та його армія, була критичною.
У цей момент поляки повірили, що опір українців зламано. Тому кілька дивізій армії Ю. Галлера було перекинуто до західних кордонів Польщі. На деякий час бої припинилися. Командувач УГА генерал М. Омелянович-Павленко негайно ж скористався паузою для перегрупування армії й переконав політиків і військових у доцільності проведення наступальної операції — Чортківської офензиви, що тривала протягом 7-28 червня 1919 р. Маючи у своєму складі 19 тис. старшин і рядових, УГА прорвала польський фронт і повела навальний наступ на Чортків-Теребовлю-Тернопіль, Бугач-Бережани-Галич. Під керівництвом нового командувача армії, призначеного Є. Петрушевичем 9 червня, генерала з Наддніпрянщини Олександра Грекова (1875-1958), УГА відвоювала майже половину території, окупованої польськими військами із середини травня. Офензива підняла хвилю патріотизму. До армії прагнули записатися 90 тис. охочих. Через нестачу зброї до УГА було взято лише 15 тис. добровольців. На підступах до Львова наступ зупинився через брак зброї та набоїв.
Чортківська офензива (від нім. offensive — наступ) — найуспішніша наступальна операція УГА, проведена 7-28 червня 1919 р.
Меморіал воїнам УГА, установлений на честь 90-річчя Чортківської офензиви (на території міського цвинтаря). м. Чортків, Тернопільська область
Чортківська офензива, здійснена незначними силами проти набагато чисельнішого противника за недостачі набоїв, відсутності стратегічних резервів, продемонструвала високий вишкіл і моральну силу воїнів УГА.
ІІ. ПЕРЕГЛЯНУТИ ВІДЕО:
Запитання та завдання
1. Поясніть значення понять «Листопадовий зрив», «етнічний принцип визначення кордону», «виділ УНРади», «Гуцульська республіка», «Хотинська Директорія», «уповновласнений диктатор», «Чортківська офензива».
2. Покажіть на історичній карті «трикутник смерті», напрями головних ударів у польсько-українській війні.
3. Визначте роль, яку відіграли в процесі державотворення УНРада, Український крайовий комітет Буковини, Генеральна команда, Центральний військовий комітет.
4. Визначте покроково рішення та дії на шляху формування Західноукраїнської держави та Української галицької армії.
5. Опишіть події польсько-української війни протягом квітня-червня 1919 р.
6. Опишіть історичну картину проголошення ЗУНР.
7. Визначте комплекс причин, що призвели до польсько-української війни.
8. Складіть історичний репортаж про події, пов’язані зі злукою УНР і ЗУНР.
9. Розкрийте процес розгортання та придушення національного руху в Буковині та Закарпатті. Доведіть на їхньому прикладі, що без армії немає держави.
10. Які імена ви згадуватимете 22 січня у День Соборності України, ушановуючи пам’ять героїв Української революції?
Відповіді надсилати:
Електронна адреса: larapronchakova@gmail.com
Немає коментарів:
Дописати коментар