Мк - 19 1/9
ПЛАН РОБОТИ
з предмета Історія України
зі здобувачами освіти
на період карантину
06.11.2020
Розділ 1. УКРАЇНА В ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ
1. Адміністративно-територіальні зміни. Друга світова війна спричинила значні територіальні зміни України.
Питання про західний кордон СРСР, а відповідно, й України актуалізувалося під час завершальних операцій Другої світової війни в Європі. Його активно обговорювали під час Тегеранської (1943 р.), Кримської (Ялтинської, 1945 р.) та Потсдамської (1945 р.) конференцій глав держав антигітлерівської коаліції.
Остаточно післявоєнні кордони УРСР сформувалися в процесі територіальних узгоджень між УРСР і Польщею, СРСР і Польщею, СРСР і Чехословаччиною, СРСР і Румунією та юридичного закріплення у складі республіки земель, які увійшли до складу УРСР протягом 1939—1945 рр. Особливо складним і тривалим було врегулювання територіальних питань із Польщею та Чехословаччиною. На цей процес суттєво вплинуло міжнародне становище, зокрема прагнення СРСР закріпитися у Східній Європі.
Першим кроком на шляху до остаточного визначення кордону з Польщею стала Люблінська угода між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа частину українських земель (частина Підляшшя і Холмщини, Надсяння, Лемківщина), де проживало майже 800 тис. українців, передали Польщі, хоча ще влітку 1944 р. було складено карту майбутньої Холмської області УРСР. У такий спосіб сталінське керівництво намагалося підтримати прорадянський польський уряд і зменшити негативне ставлення польської громадськості до СРСР через агресію в 1939 р.
Крім того, угода передбачала обмін населенням: українці переселялися на територію УРСР, а поляки — на територію майбутньої Польщі. Переселення мало відбутися добровільно. Проте пізніше воно набуло примусового характеру. Відповідно до міжнародного міграційного права цей процес називають репатріацією, а його учасників — репатріантами.
Обмін населенням — взаємне добровільне переселення на територію іншої держави представників певних груп населення відповідно до міждержавних домовленостей.
Репатріація — повернення на батьківщину військовополонених і цивільних осіб, які під час війни опинилися за її межами, та поновлення в громадянських правах. Термін має особливий політичний зміст, коли його застосовують щодо повернення політемігрантів до країни походження.
Репатріант — особа, яка через економічні, соціальні або особисті причини добровільно переселяється до країни свого громадянства або походження з метою постійного проживання.
Особливістю цієї угоди було те, що її підписували представники УРСР, а не СРСР, як в інших подібних випадках. У такий спосіб уряд СРСР подавав ці події як спільне бажання двох народів, а сам залишався осторонь і в разі міжнародних конфліктів міг заявити, що не має до цього відношення.
У більшості випадків переселення виявилося недобровільним і затяглося до березня 1947 р., а не до 1 лютого 1945 р., як передбачалося. Опір чинили як поляки, так і українці. За офіційною статистикою, до Польщі до жовтня 1946 р. було переселено 812 688 поляків, а до УРСР до березня 1947 р. — 472 635 українців. Територіальне розмежування між СРСР і Польщею було закріплене Договором про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 р. Відповідно до цього документа кордон встановлювався по «лінії Керзона» з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5—8 км, а на окремих ділянках — на 17 км (район Немирів—Ялівка) і навіть 30 км (район р. Солокії і м. Крилів).
Процес українсько-польських територіальних домовленостей завершився в 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, у результаті якого до Львівської області відійшли землі в районі м. Кристинополя (згодом перейменували на Червоноград), а до Польщі відійшли території навколо м. Нижні Устрики Дрогобицької області.
На завершальному етапі Другої світової війни, коли радянські війська наблизилися до кордонів Чехословаччини, постало питання про подальшу долю Закарпатської України. У радянсько-чехословацьких переговорах з емігрантським урядом Е. Бенеша та Договорі про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво між Чехословаччиною та СРСР (12 грудня 1943 р.) питання про Закарпатську Україну вирішилося на користь Чехословаччини.
У травні 1944 р. в Лондоні між СРСР і Чехословаччиною було підписано угоду про відносини між чехословацькою владою і союзними (радянськими) військами на визволеній території. Угода передбачала, що головнокомандувач радянських військ матиме владу лише в межах зон ведення воєнних дій. На решті території влада здійснюватиметься чехословацькою адміністрацією. Проте після вступу радянських військ на територію Закарпатської України ситуація змінилася. Радянське керівництво почало розглядати цей регіон як важливий стратегічний плацдарм для посилення свого впливу в Центральній та Південно-Східній Європі. Для досягнення своїх стратегічних цілей радянське керівництво використало місцевий антинацистський і національно-визвольний рухи населення.
Для узаконення радянської окупації Закарпаття 26 листопада 1944 р. в м. Мукачеве за підтримки нової влади було скликано так званий З'їзд Народних комітетів Закарпатської України. На з’їзді ухвалили Маніфест про приєднання краю до Радянської України, обрали Народну Раду як верховний законодавчий орган влади Закарпатської України й сформували прорадянський уряд. Досить швидко були створені органи радянської влади Закарпатської України: суд, прокуратура, збройні сили, органи управління на місцях тощо.
Зі статті заступника директора Державного архіву Закарпатської області М. Марканича «Довга дорога до злуки»
Завершення процесу возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі знаменувало закінчення цілої епохи боротьби за єдність українського народу та стало доленосним актом надзвичайної ваги в історії України.
Незважаючи на те, що возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною відбулося в специфічних умовах Другої світової війни, панівного становища Радянського Союзу під час вступу його військ на територію Східної Європи і поєднувалося з рознузданою радянською пропагандою та переслідуванням провідників Карпатської України, які заклали підвалини цього єднання, мусимо вкотре визнати, що наші попередники вдало використали історичний момент... У разі упущення в 1944—1945 рр. наданої історією можливості воно могло відбутися хіба що через тисячу років.
Обговоріть у групах. Чи поділяєте ви твердження автора, що «наші попередники вдало використали історичний момент»? Поясніть свою думку.
Події в Закарпатті непокоїли уряд Чехословаччини. Міністр закордонних справ ЧСР Я. Масарик відверто заявив, що Закарпаття не буде віддано СРСР, бо «Росію не можна пускати в Європу».
Проте розвиток подій змушував керівництво Чехословаччини враховувати нові обставини. Зрештою воно пішло на поступки.
У червні 1945 р. договір між Чехословаччиною і СРСР юридично закріпив рішення з’їзду в Мукачеві. 22 січня 1946 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення у складі УРСР Закарпатської області. Цей акт одночасно ліквідовував Закарпатську Україну як державне утворення.
За радянсько-румунським договором, підписаним 10 лютого 1947 р., до УРСР відходили Північна Буковина, Хотинщина, Ізмаїльщина, тобто юридично закріплювалися кордони, встановлені в червні 1940 р. Згодом ці кордони були підтверджені угодою 1961 р.
Урегулювання територіальних питань радянською владою мало для України важливе історичне значення:
- остаточно встановлювалися та юридично закріплювалися кордони республіки;
- збільшилася територія УРСР;
- відбулися демографічні зміни у складі населення республіки;
- до республіки приєднали деякі з давніх українських етнічних земель. Проте значна частина українських етнічних земель залишалася за її межами.
Вихід України на міжнародну арену зумовив необхідність зміни державної символіки республіки. Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ про Державний герб УРСР, Державний прапор УРСР і Державний гімн. Червоний прапор із написом «УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила дві третини ширини полотна, була червоною, а нижня мала світло-блакитний (лазурний) колір. У верхньому лівому куті прапора містилося зображення серпа і молота, а над ним — п'ятикутної зірки. Деяких змін зазнав і герб УРСР.
2. Операція «Віспа». Хоча обмін населенням між УРСР і Польщею було завершено в 1947 р., чимало українців продовжували жити на українських етнічних землях Посяння, Лемківщини, Холмщини й Підляшшя, які узагальнено називали Закерзонням. Щоб «остаточно вирішити українське питання» (саме таке завдання зафіксували міністри громадської безпеки та національної оборони Польщі у спільному проекті навесні 1947 р.): полонізувати ці землі й остаточно приборкати УПА, яка фактично контролювала їх, польська влада за погодженням із радянським та чехословацьким керівництвом провела депортаційну операцію «Віспа». Вона передбачала переселення частини українського населення Посяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя на захід і північ Польщі, на так звані «повернуті землі» (землі, які відійшли до Польщі від Німеччини).
Близько 30 тис. польських солдатів та офіцерів, спираючись на підтримку радянських і чехословацьких військ, які блокували кордони, оточили формування УПА і в запеклих боях знищили або захопили багатьох українських воїнів (655 осіб загинуло, 1466 було заарештовано). Під загрозою покарань у стислі строки на нові землі було переселено 140 575 осіб українського і мішаного українсько-польського населення. Для тих, хто намагався уникнути переселення або повертався додому, було створено концентраційний табір на околицях польського міста Явожно, де утримувалося близько 3800 осіб.
Операція «Вісла» — військово-адміністративна операція, що по суті була етнічною чисткою, здійснена в 1947 р. за домовленістю партійно-державного керівництва Польщі, СРСР та Чехословаччини. Полягала в примусовій депортації українців із їхніх етнічних територій на території в західній частині польської держави, що до 1945 р. належали Німеччині, із метою обмежити підтримку українського підпілля місцевим населенням.
Етнічна чистка — політика, спрямована на насильницьке вигнання з певної території осіб іншої етнічної групи. Може відбуватися в різних формах: масове переселення етнічних груп, примус до еміграції, депортація, геноцид.
У результаті операції «Вісла» для загонів УПА, які втратили соціальну опору, зник сенс боротьби на цих територіях. Командувач УПА Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка, Тур) видав наказ про припинення боротьби в Закерзонні.
Загони УПА, які опинилися без підтримки місцевого населення, перемістилися на територію УРСР і продовжили боротьбу. У свою чергу, близько 300 членів УПА здійснили рейди через Угорщину, Польщу, Чехословаччину до Західної Німеччини. Ці рейди мали велике пропагандистське значення. Вони прорвали інформаційну блокаду і донесли до широких кіл світової громадськості відомості про боротьбу українства проти комуністичного режиму. Унаслідок депортаційних акцій (що по суті були етнічною чисткою) заселені українцями землі на території Польщі були полонізовані.
Операція «Вісла» стала злочином комуністичних режимів Польщі та СРСР проти українського населення краю. У 1990 р. Сенат Республіки Польща засудив операцію «Вісла». 22 квітня 2017 р. в Україні вперше на державному рівні відзначався День пам’яті жертв операції «Вісла».
Зі звіту міністра оборони, заступника начальника Генерального штабу Війська Польського генерала С. Моссора (лютий 1947 р.)
...При розгляді ситуації на території Краківського округу виникла проблема із залишками українців. Багато осіб і навіть цілі сім'ї українців сховалися в лісах або прикордонних теренах Чехословацької Республіки, а потім повернулися у свої садиби, становлячи бази для банд УПА і небезпеку іредентизму (об'єднання народу, нації в межах однієї держави) на майбутнє. Оскільки Радянський Союз не приймає зараз цих людей, здається, необхідно навесні здійснити енергійну акцію переселення цих осіб окремими сім'ями, розкидуючи їх по всіх відновлених територіях, де вони швидко асимілюються...
Обговоріть у парах. Як польська влада обґрунтовувала необхідність виселення українців із їхніх земель? Дайте оцінку наведеній аргументації.
3. Зовнішньополітична діяльність УРСР. Наприкінці Другої світової війни, як ви вже знаєте, Україна знову вийшла на зовнішньополітичну арену. Проте, перебуваючи у складі Радянського Союзу, вона не мала можливості здійснювати самостійну зовнішню політику.
27 січня 1944 р. на пленумі Центрального комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) (ЦК ВКП(б)) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. Верховна Рада СРСР на X сесії (28 січня — 1 лютого 1944 р.) ухвалила закон про перетворення Народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський. А в березні 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про утворення Народного комісаріату закордонних справ УРСР. Його першим керівником став письменник О. Корнійчук, а згодом Д. Мануїльський. Також було створено Народний комісаріат оборони УРСР, який очолив В. Герасименко.
Зважившись на такий крок, сталінське керівництво мало далекосяжну мету: по-перше, подати приєднання західних областей України та Білорусії як акт возз’єднання територій, населених представниками одного етносу; по-друге, збільшити кількість своїх представників в ООН, переговори про створення якої активно велися наприкінці війни.
У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США) під час обговорення проекту майбутньої ООН радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 15 радянських республік членами-засновниками організації. Хоча ця пропозиція була відхилена, сталінське керівництво не полишало цієї ідеї. На Кримській (Ялтинській) конференції в лютому 1945 р. США й Велика Британія зобов’язалися підтримати пропозицію радянського уряду щодо прийняття УРСР і БРСР у члени ООН.
6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско (США) на установчу конференцію ООН та активно долучилася до роботи. Д. Мануїльський очолив комітет із підготовки тексту преамбули (вступу) і першого розділу Статуту ООН «Цілі та принципи діяльності Організації». Інші члени української делегації — І. Сенін, О. Палладін, В. Бондарчук, М. Петровський, П. Погребняк — також узяли участь у роботі комітетів.
На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1946 р. УРСР було обрано до складу Економічної і Соціальної Ради, а в 1948—1949 рр. — непостійним членом Ради Безпеки ООН. Її представників запросили до багатьох структур організації, у тому числі до Міжнародного суду. УРСР підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу, її представник відіграв важливу роль у прийнятті рішення про поділ Палестини на єврейську та арабську частини й створення Держави Ізраїль.
Із перших років своєї діяльності українська дипломатія діяла досить активно. На чолі з наркомом Д. Мануїльським представники УРСР брали участь у Паризькій мирній конференції (29 липня — 15 жовтня 1946 р.), у лютому 1947 р. підписали мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.
Українська делегація також узяла активну участь у роботі Дунайської конференції 1948 р., яка вирішувала питання режиму торгового судноплавства на Дунаї. Уже під час «холодної війни» УРСР увійшла до складу Всесвітньої ради миру, запропонувала низку мирних ініціатив.
Незважаючи на активну зовнішньополітичну діяльність, УРСР не виходила за межі політики, яку диктувало радянське керівництво. Так, угоди з Польщею та Чехословаччиною про врегулювання питання кордонів підписували представники союзного Наркомату закордонних справ. А пропозиції Великої Британії (1947 р.) та Судану (1956 р.) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з УРСР так і залишилися без відповіді.
Таким чином, вихід УРСР на зовнішньополітичну арену був зумовлений стратегічними інтересами СРСР.
Висновки. Завершення Другої світової війни призвело до подальших злочинів радянської влади проти України.
- Майже всі українські землі опинилися в межах однієї держави. Проте це було зумовлено стратегічними інтересами СРСР.
- Операція «Вісла» стала яскравим прикладом ігнорування комуністичним режимом Польщі прав людини.
Запитання і завдання
- 1. Дайте визначення поняття «репатріант».
- 2. Коли було підписано радянсько-румунський договір про кордон?
- 3. Що таке операція «Вісла»?
- 4. Скільки осіб було виселено на нові землі під час операції «Вісла»?
- 5. Назвіть дату створення Народного комісаріату закордонних справ УРСР.
- 6. Хто очолював українську делегацію на установчій конференції ООН у Сан-Франциско?
- 7. Охарактеризуйте процес визначення державних кордонів УРСР у післявоєнних міжнародних договорах.
- 8. Проаналізуйте операцію «Вісла» з точки зору порушення прав людини.
- 9. Якою була участь УРСР у діяльності міжнародних організацій у перші післявоєнні роки?
- 10. Складіть таблицю «Операція "Вісла"».
Дата проведення | Методи, які застосовували щодо українського населення | Кількість постраждалих | Результати і наслідки |
- 11. Обґрунтуйте, яким було місце України в системі тогочасних міжнародних відносин?
- 12. У 2007 р. президенти Польщі Л. Качинський та України В. Ющенко в спільній заяві засудили операцію «Вісла» й визнали, що вона суперечила основним правам людини. Назвіть основні права людини, які порушила операція «Вісла».
- 13. Упродовж вивчення розділу самостійно підготуйте до уроку узагальнення знань навчальний проект на теми (за вибором): 1) Україна для ООН. ООН для України. 2) Етапи боротьби за незалежність: від УНР до УПА (початок кейсу «Як трансформувався український визвольний рух у XX ст.?»).
2. ПЕРЕГЛЯНУТИ:
Відповіді надсилати:
Електронна адреса: larapronchakova@gmail.com
Viber https://invite.viber.com/g2=AQBxgYiwUTqOVEs4hIIabi8bB035I8VFjf6vWqO3OIx42XSJDOzdk3sigyzLG5eK
Розділ 1. УКРАЇНА В ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ
Урок 6. Внутрішньополітична й економічна ситуація УРСР. Масовий голод 1946–1947 рр.
1. Умови, у яких розпочалася відбудова. Після відновлення радянського тоталітарного режиму, влада розпочала відбудову господарства. Унаслідок ведення на її території бойових дій Україна зазнала величезних руйнувань. Загальні збитки, завдані господарству УРСР, були в 5 разів більші за суму, витрачену Україною на нове будівництво в 1920—1941 рр. Досить важким було становище в сільському господарстві, яке в 1945 р. дало лише третину довоєнного річного врожаю.
Значними були й демографічні втрати. Як наслідок різко скоротився обсяг трудових ресурсів. Катастрофічно погіршилися побутові умови населення: близько 10 млн осіб залишилися без житла. За часів панування радянського тоталітарного режиму відбудова здійснювалася за рахунок населення, тиску влади на населення й зменшення видатків на його потреби.
До кінця 1945 р. було відновлено 44 % довоєнних потужностей машинобудівної і 30 % легкої промисловості, уведено в дію 123 великі та 506 дрібних шахт Донбасу. Частково було відбудовано житловий фонд, розпочали роботу більшість шкіл, вищих навчальних закладів, медичних установ.
Однією з визначальних рис політичного життя України в цей період стало зміцнення впливу Комуністичної партії. Партійний апарат постійно посилював тотальний контроль над усіма сферами життя суспільства.
Відбудова — відновлення зруйнованого господарства.
Відновлювалася діяльність органів радянської влади. У лютому 1947 р. було проведено вибори до Верховної Ради, у грудні 1947 р. — до місцевих Рад. У той самий час було ліквідовано органи управління, які діяли у воєнний час. Було реорганізовано систему управління промисловістю й сільським господарством. У 1946 р. Раду Народних Комісарів було перейменовано на Раду Міністрів УРСР. На підприємствах та в установах відновили восьмигодинний робочий день, відпустки, скасували понаднормову неоплачувану працю. Скорочувалися витрати на оборону. Країна переходила до мирної праці.
Відбудовчі процеси ускладнювалися репресивними кампаніями радянської влади, ініційованими силовими структурами і керівництвом СРСР, здійснюваними відповідними структурами в УРСР.
У післявоєнний період у СРСР репресій зазнали військові, яких звинувачували у зловживанні владою, її перевищенні або бездіяльності, неналежному виконанні своїх обов’язків.
Раніше звільнених осіб, які вже відбули покарання, як осіб «небезпечних своїми антирадянськими зв’язками і ворожою діяльністю» відправляли в заслання. За офіційними даними, у СРСР у цей період у засланні опинилися понад 52 тис. осіб.
У 1952 р. велику групу «інженерів-шкідників» металургійного комбінату в м. Сталіно, більшість яких становили євреї, заарештували й за вироком суду розстріляли. (У наступних параграфах ви дізнаєтеся про репресії в західних областях УРСР та проти діячів культури.)
2. Українці в повстаннях у таборах ГУТАБу. У післявоєнний період кількість політичних в’язнів-українців, більшість із яких становили представники національно-визвольного руху, у таборах ГУТАБу, за підрахунками дослідників, зросла у 2,4 разу й досягла 20 % усіх ув’язнених. В’язні-українці зробили вагомий внесок у боротьбу в радянських концтаборах для противників влади.
За даними українських дослідників, у 1946—1956 рр. у таборах ГУТАБу відбулося 47 повстань, у яких українці взяли найактивнішу участь. Крім вимог полегшити режим утримання, повстанці висували політичні вимоги: перегляд справ в’язнів, звільнення невинно засуджених, припинення репресій і ліквідація системи концтаборів для політв’язнів.
У вересні 1949 — лютому 1950 р. в таборі № 1 на Інті діяв підпільний комітет із підготовки повстання. Його більшість складали в’язні-українці. У лютому 1950 р. через зраду провокатора підготовка повстання припинилася. Українські підпільні повстанські структури існували в «Озерлагу» (м. Тайшет) та «Речлагу» (м. Воркута). Підготовлені українцями-в’язнями повстання відбулися в містах Печора (1948 р.), Салехард (1950 р.) та Екібастуз (1951 р.). Ці та інші повстання закінчилися поразками, але вони відіграли важливу роль у наближенні кінця системи ГУТАБу.
ГУТАБ (рос. ГУЛАГ) — Головне управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць утримання, що існувало в СРСР у 1934—1956 рр.
3. Відбудова та її особливості в Україні. Відбудовчі процеси в УРСР розпочалися одразу після того, як на її території було відновлено радянську владу після завершення бойових дій. Проте ситуацію суттєво ускладнювало те, що з евакуації на схід СРСР повернулося лише 15 % підприємств. Жодного відшкодування за втрачене майно республіка не отримала.
Відповідно до засад функціонування радянської командно-адміністративної економіки для здійснення відбудови в СРСР прийняли п’ятирічний план на 1946—1950 рр. Він передбачав продовження політики індустріалізації, започаткованої наприкінці 1920-х рр., причому на перше місце висувалося задоволення військових потреб СРСР.
Відбудова в Україні мала такі особливості:
- масштаби відбудовчих робіт були більшими, ніж у будь-якій країні Європи;
- республіці доводилося розраховувати лише на власні сили та ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу. «Холодна війна» унеможливила використання фінансової та технічної допомоги країн Заходу, перш за все США;
- під час відбудови основна увага приділялася розвитку важкої промисловості та енергетики (80 % капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на сільське господарство виділяли лише 7 % капіталовкладень);
- економіку України відбудовували й розбудовували не як самостійний і самодостатній комплекс, а як частину загальносоюзної економічної системи. Крім того, унаслідок розвитку нових промислових центрів СРСР за Уралом та в Казахстані частка України в 1945 р. в загальносоюзному виробництві знизилася порівняно з довоєнним періодом із 18 до 7 %;
Жінки на відбудові Дніпрогесу. Запоріжжя. 1947 р.
Яку інформацію про роль жіноцтва у відбудовчих процесах у республіці можна отримати за ілюстрацією?
- повсюдно була запроваджена адміністративно-командна система. Саме її жорсткі умови давали змогу мобілізувати й зосередити значні матеріальні та людські ресурси для відбудови господарства;
- надзвичайно важливу роль відводили ідеологічному заохоченню праці, що знаходило свій вияв у широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів;
- відбудова ускладнювалася масовим штучним голодом 1946—1947 рр.;
- гостро відчувалася нестача робочої сили, особливо кваліфікованої, сучасного обладнання і технологій. Скорочення кваліфікованої робочої сили намагалися подолати, залучаючи до важкої фізичної праці жінок та підлітків. У 1947 р. лише у вугільній і металургійній промисловості жінки становили 35 % від усіх працюючих.
Відбудова господарства УРСР, як і СРСР загалом, передбачала відновлення притаманної радянській моделі розвитку командно-адміністративної економіки, яка рухалася екстенсивним шляхом розвитку. При цьому відновлювалися довоєнні потужності, модернізація яких майже не відбувалася.
Результати відбудови були неоднозначними. З одного боку, було відновлено промисловість України. Її обсяг у 1946—1950 рр. збільшився в 4,4 разу і перевищив рівень 1940 р. на 15 % (проте обсяг виробництва легкої промисловості в 1950 р. зменшився порівняно з довоєнним на 20 %). З іншого боку, ціна відбудови через жорсткі методи її проведення була дуже високою.
Особливо тяжким залишалося становище селян. Вони отримували мізерну заробітну плату, не мали паспортів, а відповідно, і можливості вільно пересуватися; їм доводилося сплачувати великі податки за присадибні ділянки. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво застосовувало примусові та репресивні методи. Так, 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». За цим указом було репресовано 12 тис. колгоспників.
Командно-адміністративна економіка — система управління економікою країни, за якої вирішальна роль належить командно-адміністративним методам, а влада зосереджується в руках вищого бюрократичного апарату.
Екстенсивний шлях розвитку — спосіб збільшення обсягів виробництва завдяки кількісному приросту всіх елементів продуктивних сил за незмінного рівня технічної основи виробництв.
Модернізація — оновлення, узгодження чогось із сучасними вимогами з метою досягнення нового якісного стану.
Ситуацію в сільському господарстві ускладнювали занедбаність земель за роки війни і відсутність придатних для роботи тракторів, комбайнів, автомобілів і навіть найпростіших землеробських знарядь, тягла. У плуг доводилося впрягати корів, а подекуди впрягалися й самі жінки-колгоспниці, ставши основною силою післявоєнного села.
Однак, незважаючи на ці заходи та надзвичайні зусилля селянства, у сільському господарстві до кінця п’ятирічки так і не вдалося досягти показників довоєнного розвитку. Так, у 1950 р. валовий збір зернових становив лише 85 % довоєнного рівня.
4. Масовий штучний голод 1946—1947 рр., його причини, масштаби й наслідки. У післявоєнний час у сільському господарстві склалося вкрай несприятливе становище. За роки війни скоротилися посівні площі, зменшилося поголів’я худоби, не вистачало техніки та робочих рук. Для подолання цих труднощів необхідні були докорінні зміни в державній політиці щодо сільського господарства. Однак сталінське керівництво не планувало проводити якісь зміни, село залишалося одним із головних джерел для відбудови промисловості. Під тиском центрального керівництва уряд УРСР та Комуністична партія (більшовиків) України (КП(б)У, із 1952 р. — КПУ) планували в 1946 р. у форсованому порядку збільшити посівні площі, урожайність і хлібозаготівлю.
Навесні-влітку 1946 р. 16 областей України уразила посуха. Озимі та ярові посіви загинули. Урожайність зернових склала 2—3 ц/га (для порівняння: у 1940 р. вона становила 14,6 ц/га, у 1944 р. — 10,8 ц/га). Посуха загострила проблему кормів для худоби, почався її падіж. Було дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того, що в деяких областях план здачі м’яса було перевиконано вдвічі. У результаті тваринництво республіки зазнало величезних збитків, компенсовувати які доводилося довго і важко. Керівники деяких областей наполегливо зверталися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. Тільки за перший квартал 1947 р. до судової відповідальності притягли 1,5 тис. голів колгоспів; 6 тис. комуністів отримали дисциплінарні стягнення за невиконання вказівок партії.
Селяни почали тікати від голодної смерті в більш благополучні райони (наприклад, до Західної України), у міста. Щоб уникнути знелюднення села, каральні органи відшуковували й повертали їх. Проте, незважаючи на крайні заходи, зерна вдалося зібрати лише 60 % від плану хлібозаготівлі, хоча вилучено було навіть насіннєвий фонд. Разом із цим у 1946—1947 рр. СРСР експортував до країн Центрально-Східної та Західної Європи 2,5 млн т зерна.
Голод 1946—1947 рр. — масовий штучний голод, організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР; масова загибель людей від голоду на території УРСР, спричинена зумисними діями сталінської влади.
В Україні почався голод. Опинившись перед загрозою катастрофи, керівництво УРСР на чолі з М. Хрущовим намагалося зменшити її масштаби за рахунок ресурсів західних областей. Сподіваючись на допомогу центрального керівництва, М. Хрущов звернувся до Й. Сталіна. Проте останній заявив: «Ти м’якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси».
У березні 1947 р. «м’якотілого» М. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У змінив «твердий» Л. Каганович. Проте для проведення посівної кампанії все ж таки було видано позику в 35 млн пудів насіння. Головним винуватцем третього масового штучного голоду в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради союзних інтересів.
За неповними даними, від масового штучного голоду в 1946—1947 рр. у містах і селах УРСР померло понад 1 млн осіб. Це були люди різних національностей — українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи та інші. Представники сучасної української експертної спільноти з питань Голодомору наголошують, що «переважна кількість вбитих голодом — українці й перш за все селяни!». Значна частка українців у складі тогочасного населення республіки пояснює цю думку.
В Україні з 1998 р. встановлено День пам'яті жертв Голодомору, який відзначають щороку в четверту суботу листопада.
5. Зміни в демографічній ситуації. Рівень життя та побут населення. На демографічну ситуацію в Україні впливали такі чинники, як втрати у війні, міграція населення, входження до складу УРСР західноукраїнських земель, масовий штучний голод 1946—1947 рр., відбудова господарства.
За роки війни понад 3 млн громадян республіки загинуло на фронтах (майже кожен другий призваний до лав армії) і близько 5 млн осіб — у зоні окупації. До демографічних втрат дослідники також зараховують 2,4 млн ненародженими через війну. До цього варто додати вивезених на примусові роботи понад 2,5 млн осіб, із яких близько половини через різні причини не повернулися.
Завершення бойових дій дало поштовх значним міграційним процесам. Близько 2,2 млн осіб, що були демобілізовані з лав Радянської армії, стали до мирної праці. Поверталися до рідних домівок ті, кого було вивезено під час евакуації на схід, хто перебував на примусових роботах або в полоні за межами України. Також до України прибули спеціалісти й партійні діячі з інших республік СРСР для здійснення відбудови господарства і радянізації західних областей. На демографічній ситуації в Україні позначилися депортація населення, репресії (виселення кримських татар, німців, поляків, угорців та інших). Значний вплив на демографічні процеси мали відбудова та подальший розвиток промисловості, які прискорили процес урбанізації й призвели до скорочення кількості сільських жителів. Унаслідок демографічних змін, що відбулися в 1940-х рр., населення республіки в 1951 р. становило 37,2 млн осіб, що на 4,1 млн менше, ніж у довоєнному 1940 р. Значно змінився й етнічний склад населення УРСР. Зменшилася кількість єврейської, польської, німецької та інших національних меншин, натомість збільшилася частка російської.
Війна й післявоєнна розруха спричинили катастрофічне падіння рівня життя населення. Не вистачало продовольства й найнеобхідніших речей. Гостро постали проблеми житла, безпритульних дітей, злочинності тощо. Проте на їх вирішення за планом четвертої п’ятирічки виділялися незначні ресурси.
У грудні 1947 р. уряд прийняв постанову про скасування карток на продовольчі й промислові товари та перехід до продажу цих товарів у відкритій торгівлі за єдиними державними роздрібними цінами. Разом зі скасуванням карткової системи було проведено грошову реформу, що мала на меті впорядкувати фінансову систему.
Проведені реформи мали неоднозначні наслідки. З одного боку, скасування карткової системи свідчило про певну стабілізацію економіки. Однак з іншого — після 1947 р. заробітна плата більшої частини населення, що зросла лише в 1,5 разу порівняно з довоєнним рівнем, суттєво відставала від нових державних цін, які майже втричі перевищували довоєнний рівень. Спостерігалася така ситуація: полиці магазинів були наповнені продуктами, але особливого попиту на ці товари не було.
Не змогла суттєво поліпшити життєвий рівень населення й грошова реформа. Обсяг грошової маси, що перебувала в обігу, почав відповідати потребам господарства, але водночас було вилучено гроші в тих, хто заощадив певні суми. За вкладами в ощадних касах у розмірі до 3 тис. руб. обмін грошових знаків здійснювався у співвідношенні 1:1, за вкладами від 3 до 10 тис. руб. заощадження зменшувалися на третину, а понад 10 тис. руб. — на дві третини.
Особливо боляче реформа вдарила по селянству, яке знову було ошукане державою. В умовах відсутності установ Ощадного банку на селі обмін готівкових грошей, що населення зберігало вдома, здійснювався у співвідношенні 1:10. Таким чином, відбудова не сприяла зростанню життєвого рівня населення й відклала вирішення соціальних проблем на наступні десятиліття.
Висновки. Хоча у війні Україна й зазнала значних збитків (зруйнована економіка, значні людські втрати), завдяки героїчній і наполегливій праці населення за короткий час було відновлено промисловий потенціал республіки.
- Під час відбудови радянське керівництво, традиційно проголошуючи демагогічні гасла турботи про трудящих, вважало потреби людини другорядними порівняно з інтересами держави.
- Величезною трагедією населення республіки став масовий штучний голод 1946—1947 рр., який був фактично злочином радянської влади проти населення республіки.
Запитання і завдання
- 1. Назвіть суму прямих збитків, завданих війною економіці УРСР.
- 2. Коли в республіці ліквідували органи управління, що діяли у воєнний час?
- 3. Яку економіку називають тоталітарною? 4
- . Що таке екстенсивний шлях розвитку економіки?
- 5. Хто очолював керівництво УРСР у час, коли розпочався масовий штучний голод 1946—1947 рр.?
- 6. Якою була кількість жертв масового штучного голоду 1946—1947 рр.?
- 7. Які зміни відбувалися в УРСР під час переходу до мирного будівництва?
- 8. Охарактеризуйте відбудову господарства в УРСР.
- 9. На підставі чого можна зробити висновок, що масовий штучний голод 1946—1947 рр. був злочином радянської влади проти населення республіки? Обґрунтуйте свою відповідь.
- 10. Визначте зміни, що відбулися в цей період у демографічній ситуації, рівні життя та побуті населення республіки.
- 11. Знайдіть за картою атласу регіони, які найбільше постраждали від масового штучного голоду 1946—1947 рр.
- 12. Складіть порівняльну таблицю «Терори голодом в Україні».
Дата | Причини | Особливості | Наслідки |
1921—1923 рр. | |||
1932—1933 рр. | |||
1946—1947 рр. |
- 13. Підготуйте самостійно повідомлення (презентацію) на тему «Масовий штучний голод 1946—1947 рр. у нашому краї».
2. ПЕРЕГЛЯНУТИ:
Відповіді надсилати:
Електронна адреса: larapronchakova@gmail.com
Viber https://invite.viber.com/g2=AQBxgYiwUTqOVEs4hIIabi8bB035I8VFjf6vWqO3OIx42XSJDOzdk3sigyzLG5eK
Немає коментарів:
Дописати коментар